Читать онлайн книгу "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Вода з каменю. Саксаул у пiсках
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #9
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii, розповiдае про видатних украiнських дiячiв минулих рокiв.

Роман «Вода з каменю» присвячений Маркiяну Шашкевичу (1811—1843) – украiнському поетовi, релiгiйному та громадському дiячевi, натхненниковi нацiонального пробудження Галичини, засновниковi новоi украiнськоi лiтератури у Захiднiй Украiнi. Автор розповiдае, як Шашкевич захищав право на iснування украiнськоi мови, виступав за ii рiвноправнiсть з польською мовою, робив усе, щоб зберегти рiдну культуру. Його справу продовжив Іван Вагилевич (1811—1866) – герой роману «Саксаул у пiсках».





Іваничук Р. І.

Вода з каменю Саксаул у пiсках





ВОДА З КАМЕНЮ





ЧАСТИНА ПЕРША





Роздiл перший


Тiеi осiнньоi недiлi 1830 року, коли у Варшавi кадети школи пiдхорунжих, а з ними й поет Северин Гощинський готувалися до штурму Бельведера, щоб убити намiсника Королiвства Польського великого князя Костянтина й проголосити Польщу незалежною, у Львовi – столицi подiбного до Кон?ресiвки Королiвства Галiцii i Лодомерii, яке належало австрiйському цiсарству, панувала iдеальна благодушнiсть.

У суботу, вiдмiтившись у губернiальних бюрах i засвiдчивши цим свою лояльнiсть, розiйшлися по домах службовцi; жандарми, перевiривши паспорти зареестрованих жебракiв i повiй, склали реляцii в дирекцiю полiцii про вiдсутнiсть у мiстi пiдозрiлих осiб; у колишнiх монастирях Кармелiтiв i Бригiдок тюремники провели перекличку в’язнiв; на розi вулиць Широкоi й Палацовоi в примiщеннi греко-католицькоi духовноi семiнарii префекти перевiрили присутнiсть питомцiв[1 - Так називали вихованцiв духовноi семiнарii.] у кiмнатах; гора Шембека, до якоi притулився Заклад Оссолiнських, мирно закутувалася сизим туманом i крiзь сутiнки перезиралася з лисим куполом Високого Замку; на Гетьманськi й Губернаторськi вали виходили на прохiд святково одягнутi мiстяни; засвiтилися свiчки на жирандолях у касино Гехта навпроти Єзуiтського городу; розпочиналася вистава у театрi Яна Камiнського; на вулицi Сикстуськiй у своiй квартирi писав, стоячи за конторкою, драматург Олександр Фредро, й нiби зовсiм окремо вiд усього свiту, немов анахорет, у тiснiй комiрцi Закладу Оссолiнських розстеляв одне лiжко вiсiмдесятип’ятилiтнiй бiблiотекар Павло Любимський, а друге, як завжди, залишалося застелене шовковим бiлим покривалом.

А в недiлю на досвiтку дзвони заграли на «Aniol Panski»[2 - «Ангел Божий» – ранкова молитва.] й на заутреню – зазмагалися мiж собою церковнi благовiсти й костельнi дзвоники, перебиваючи однi одних, пересварюючись за прихожан римськоi i грецькоi вiри; а далi, немов згадавши, що вже бiльше двох столiть тому iх об’еднав апостольський престол, увiйшли в единий ритм, злагоджений дзвiн став чутний усiм, хто де досипляв суботню нiч: у кам’яницях старого мiста, у халабудах передмiсть i в сутеринах.

Потiм ударив дев’яту хрипливий ратушевий годинник, з гори Шембека долинула вкрадлива трель поранноi трубки, iй вiдповiв з Високого Замку владний звук мiдного горна, а тодi у блискучих касках, з карабiнами на плечi i з духовим оркестром попереду виступив з Яблоновських касарень полк цiсарського вiйська до Єзуiтського костелу на молитву. Прийшов, тлумлячись, через аркову Галицьку браму, а за нею, знову вишикувавшись у колону, промарширував пiд такт ударiв барабанщика в напрямку площi Святого Духа. На Ринку, бiля кам’яницi з венецiянським левом на фронтонi, юрмився уже народ – дорослi й дiти. Дорослi не зважали на вiйсько, вони збиралися тут кожноi недiлi з доброю вiрою, що Бог допоможе iм продати свою силу й розум пiдприемцям, ярмарок живим товаром уже розпочався, щасливi запивали могорич у кнайпi «Унтер цвайундфiрцiг»[3 - «Пiд сорок другим».], а хлопчаки побiгли за жовнiрами.

Вмент вишикувались у маршову колону, яку очолив щасливо усмiхнений Ясьо Сакрамент; вiн, затиснувши пiд пахвою скрипку i мiняючи крок, раз у раз пiдстрибував, щоб увiйти у маршовий ритм жовнiрiв, а коли йому нарештi вдалося це зробити, й хлопчаки теж перестали безладно дрiботiти, затягнув на високiй нутi бравурну пiсню, за яку полiцаi будь-кому, крiм нього, не гаючись наклали б на руки блискучi бранзолети[4 - Тут: кайданки.].

Pod Ulm, pod Ulm, pod Austerlitz!
Bierzemy w dupe nie mоwiac nic,
Bo my, austriacy, taki zwyczaj mamy,
Ze w dupe bierzemy i nic nie gadamy![5 - Пiд Ульм, пiд Ульм, пiд Аустерлiц, нас б’ють у зад, а ми мовчимо, бо ми, австрiяки, маемо такий звичай, що мовчки приймаемо лупцювання (пол.).]

Гоноровi вояки, якi анiтрохи не почувалися винними в тому, що iх старших товаришiв по службi бив колись пiд Ульмом i Аустерлiцом Наполеон, уже моляться за найяснiшого цiсаря Франца І в Єзуiтському костелi, а розохоченi люмпаки знаходять собi iншу розвагу.

Пiд час Богослужень у костелах i церквах на Марiацький плац в один i той же час, по недiлях, виходив старий чоловiк у чорному сукманi, зарослий на обличчi, в крислатому рудому капелюсi. Заклавши назад руки, вiн iшов, понуривши голову i вряди-годи глипаючи з-пiд сивих брiв на зустрiчних допитливими очима, переходив плац Каструм, потiм повертав угору, залишаючи злiва костел Марii Снiжноi, виходив на Губернаторськi вали, йшов Личакiвською аж до Льоншанiвки i вертався назад, закiнчуючи свiй обхiд на Пекарськiй. Там раптом зникав, мовби його нiколи й не iснувало, – аж до наступноi недiлi.

Цей чоловiк, якого звали Агасфером[6 - Бiблiйний скиталець – Вiчний Жид, який буцiмто вiдмовив Христовi у вiдпочинку бiля свого дому, коли його вели на Голготу.], жив, здаеться, вiчно, бо пам’ятали його найстаршi мешканцi мiста, i був вiн завжди такий, як i тепер, – високий, худий, пригорблений, з вузлуватими зморшками на чолi й великою жировою гулею, що визирала, лиснiючи, з-пiд кудлатого сивого заросту, а очi мав на диво молодi, i нiхто не сумнiвався в тому, що вiн переживе ще й те поколiння, яке щонедiлi вихоплювалося юрбою вiд Єзуiтського костелу на Марiацький плац, щоб не прогавити обходу Агасфера.

– Вiчний жид! Вiчний жид! – викрикували вуличники, наближаючись до старця, який зовсiм не був схожим на еврея. Вiн не був схожим нi на поляка, нi на нiмця, нi на украiнця, бо риси його обличчя ховалися пiд лудою старостi, а молодi очi висвiтлювали тiльки цiкавiсть – тодi, коли вiн пiдводив погляд на людей, що йшли йому назустрiч.

– Агасфер! Вiчний жид! – не вгавали шибеники, а старий, не сповiльнюючи ходи, пробивався крiзь хлоп’ячу юрбу, був незворушний i водночас здивований – чого вiд нього хочуть; вiн проводив очима по обличчях люмпакiв, погляд його вiд допитливостi молодiв, а ще бiльш змолоджений нерозумiнням нiби окремо iснував на старечому обличчi, i це бентежило хлоп’ячу юрбу. Розгнуздана i нахабна, вона розступалася, знiчувалася i врештi розтавала пiд звуки дзвонiв, якi сповiщали винос Святих Дарiв.

І трапилося так, що саме тiеi благодатноi листопадовоi недiлi, яка була передоднем штурму Бельведера, один iз смiливцiв усе ж наважився пiдступити ближче до Агасфера i, заглядаючи знизу в його обличчя, запитав те, чого сам не розумiв, бо чув це прихапцем вiд старших, i мiг би те питання розтлумачити хiба тiльки рабин iз синагоги Золота Роза.

– А чому ти не подав Ісусовi води, коли вiн нiс хрест на Голготу?

Агасфер рiзко зупинився, розпрямився, обличчя його то свiтлiло, то тьмарилося, наче вiн намагався розгадати загадку, яка мучила його все життя; очi старого враз зблиснули, певне, до нього прийшло нарештi цiлковите розумiння смислу свого прозвиська i тiльки що заданого питання, вiн схопив пiдлiтка за оборки, потряс i прохрипiв:

– А ти подавав? Ти – подавав?

Однiею рукою тримав хлопчиська за вилоги лапсердака, а другою – з палицею – тицяв у iнших, геть стетерiлих, i перепитував:

– А ти? А ти? А ти?

Сполоханi незвичайною поведiнкою старця, люмпаки розбiглися у бiчнi вулички, тодi Агасфер повернувся у бiк Катедри й Руськоi церкви, в яких правилося Богослуження, простягнув руку з посохом i заволав:

– А ви, чому ви не хочете подати води тим, хто несе хрест?

Благовiсти сповiщали винос Святих Дарiв, багатоголосий хор дзвонiв розсипав благодушний спокiй над мiстом, нiхто не чув дивного волання старця, крiм худорлявого двадцятирiчного юнака Маркiяна Шашкевича, який при недiлi, будучи вiльним вiд репетиторства з дiтьми вуйка Захара Авдиковського, квапився до Закладу Оссолiнських, де бiблiотекар Любимський дозволяв йому посиджувати за рукописами й книгами. Вiн обминув божевiльного, але слова старого, здаеться, чiплялися його; Маркiян не розумiв iх, та вiдчував, що вони i йому адресованi, оглянувся: старий уже не волав до церков, вiн дивився вслiд Маркiяновi й тикав у його бiк палицею, тихо повторюючи:

– А ти подавав, ти подавав?

Маркiян приквапив ходу, щоб чимшвидше зникнути в провулках Хорунщизни, та слова юродивого враз наповнилися у свiдомостi юнака конкретним змiстом: треба мати криницю, щоб черпати воду й подавати ii комусь, а в нього немае навiть джерельця; Маркiян мимоволi звернув на Широку й миттю вийшов на перехрестя вулиць, за яким, справа, стояла церква з чотириярусною дзвiницею i височiв сiрий будинок iз загратованими вiкнами – духовна семiнарiя, до котроi йому закрито вхiд.

Шашкевич довго дивився на вiконце своеi колишньоi кiмнати на першому поверсi, i уявилася вона, холодна й плiснява, затишним теплим куточком, в якому витае дух премудрих наук, пануе злагода мiж семiнаристами, ведуться цiкавi розмови, а на голови вихованцiв з долонь ректора отця Стефана Телiховського спадае тепле благословення. Аж струсився вiд цiеi солодкоi iлюзii: в тому будинку бруд, фальш i деспотiя, а все одно – вiдокремлений назавжди вiд нього, ще й проклятий батьком, – вiдчував себе неприкаяним сиротою i в цю мить ледве стримав схлип.

Крiзь вiкно виглядали питомцi, здаля вiн iх не впiзнавав, i вони не до нього приглядалися: на бруку стояв селянин з бесагами на плечах, по одягу був десь iз бойкiвських гiр – у сукняному капелюсi з заяложеною волiчковою обвiдкою, довгополому сардаку й личаках. Вiн з мужицькою цiкавiстю приглядався до питомцiв, що скупчилися бiля вiкна й реготали. Один з них вiдхилив кватирку – Маркiян впiзнав Михайла Базилевича, винуватця його бiди, – той заторохтiв, перекривляючи мужика:

– Дурний хлоп упився, на бабу звалився, борода в муцi, а… у руцi! Га-га-га!

Бойко вiдступився вiд вiкна i подався на другий бiк вулицi, але посерединi дороги таки зупинився i промовив з насмiшливою в’iдливiстю, помщаючись за зневагу:

– Смiйся, смiйся! Якби ти був порядним чоловiком, то за гратами не сидiв би!

Бойко сплюнув i пiшов далi, Маркiян зупинив його:

– То не злочинцi, вуйку, то мисль нашу там загратували, щоб легше вбити.

– Дуже мудро балакаеш, – зиркнув вуйко спiдлоба. – А ти не балакай, лиш топiрця роздобудь та й по гратах, по гратах!

– Де той топiрець, газдо? – зiтхнув Маркiян. – А ви звiдки будете?

– Та з гiр… – І пiшов не оглядаючись. Маркiян довго дивився йому вслiд, а перед очима постала долина Черемоша – вiд Устерiк з Грдлiчковою катiвнею аж до Вижницi з шибеницею на майданi, до якоi пiдводять опришка Мирона Штолу – без топiрця. Дивився вслiд бойковi i чув волання божевiльного старця: «А ти, а ти, а ти – подав води тому, хто несе хрест?»

Бiблiотекар Закладу Оссолiнських Павло Любимський почув стук у дверi, вiдчинив.

– А, це ви, Маркiяне? – подав йому тремтячу руку. – Заходьте, колего, сiдайте. Як добре, що ви прийшли… – Зупинився посеред вузькоi кiмнати-келii, пильно приглянувся до юнака. – Ви дуже блiдi, – сказав. – Може, нездоровi?

У помешканнi Любимського було до глухоти тихо. Бiльше двох десятилiть минуло з того часу, як граф Максимiлiан Оссолiнський купив на лiцитацii[7 - На аукцiонi.] спорожнiлий монастир, заповнивши його книгами й рукописами, зiбраними з усього свiту, а тиша, що вселилася тут ще при кармелiтах, навiть не сколихнулася, запала навiчно, ставши потрiбною Закладовi, де mortui vivunt et muti loquntur[8 - Мертвi живуть i нiмi говорять (лат.).]. Порушували ii хiба що шелест рукописних листкiв i сторiнок книг i ще скрадливi кроки директора Закладу Костянтина Слотвiнського, який мешкав з дружиною на другому поверсi – над келiею Любимського. Було тихо й за вiкном: поросла лiсом гора Шембека стрiмко зiп’ялася над будинком Закладу, захистивши його вiд вiтрiв, тихо скидала з дерев рештки шемравого листя, що громадилося, ще не прибите дощами, аж до пiдвiконня. Не вiдгороджений нi деревами, анi муром вiд галасливоi семiнарii, яка зорила на протилежному боцi вулицi Широкоi високою дзвiницею на всю Хорунщизну, Заклад, проте, нiмо самотнiв пiд горою – занедбаний i не цiкавий для метушного мiста.

«Чому в старого у кiмнатi аж два лiжка – одне пом’яте, а друге завжди чисте, вигладжене руками, покрите снiжно-бiлим покривалом? – подумав Маркiян. – Адже самотнiй… І взагалi – хто вiн, звiдки? Такi широкi знання при надто скромнiй посадi… І мова його якась iнакша, не тутешня…»

Маркiян чув, що його про щось запитував Любимський, але змiсту питання не сприйняв. Дивився на бiблiотекаря – високого, ледь пригорбленого, з гладко зачесаним назад сивим до бiлоти волоссям; був старий для нього загадкою, вiдколи познайомився з ним.

– Ви хочете посидiти трохи в читальнi? – спитав Любимський, зрозумiвши, що юнак не бажае звiрятися йому своiм здоров’ям.

– Якщо ваша ласка…

– То ходiмо. Я пiдiбрав для вас кiлька цiкавих книг. Переглянете, а потiм зможете взяти якусь iз собою на якийсь час…

– Аж так довiряете менi? – Маркiян вдячно глянув на Любимського.

– За вас поручився пан шпитальний управитель Авдиковський, а вiн не тiльки урядник, а й цiнитель книг, – говорив монотонним голосом бiблiотекар, ведучи Маркiяна лабiринтом коридорчикiв до читальноi кiмнати. – Тепер поручительства вашого дядька менi вже не потрiбно.

– Дякую вам…

Стосик книг лежав збоку на столику, Маркiян iх не розгортав. За Любимським тихо зачинилися дверi – юнак ще не мiг позбутися думки: хто ця людина, яка так багато знае, володiе мовами i ось дбае про нього, скомпрометованого питомця семiнарii, мов батько… А ким вiн був, коли мав двадцять лiт? І чи тепер, коли завершуеться його життя, женеться за ним волання совiстi: а ти, ти подавав спраглим воду зi своеi криницi?..

…Криниця з високим журавлем аж гуготiла в глибинi кришталевою водою, i, видно, бив у нiй мiцний джерельний струмiнь, бо приходили до неi, викопаноi за парканом плебанii[9 - Плебанiя – садиба, дiм греко-католицького священика.] отця Романа Авдиковського, парохiяни села Пiдлисся – майже пiвсела. Набирали у вiдра, дiйницi й цебрики холодноi до ломоти води, а вона не вичерпувалася i не каламутилася, як не каламутився нiколи спокiй на плебанii й не вичерпувалися в пароха ласкавi слова, коли вiн проповiдував за казальницею у сiльськiй церквi.

Низький будинок плебанii з високим дощаним дахом дивився чотирма вiкнами крiзь просiку в сосновому лiсi на рiвнинне дрiбнохате село, яке далеко поповзло по пiщаному полю, досягаючи мало що не до цiсарськоi дороги з прилiпленими до неi з одного боку Ожидовом, а з другого, трохи ближче до Олеська, Юськовичами.

А криниця весь час дзвенiла, брязкали вiдра об цямриння, i гримотiли коновки, плюскотiла вода, скрипiв журавель, i тихо розмовляли жiнки бiля колодязя, щоб iще й галасом не набридати доброму панотцевi. Дзвiн i скрип, i притишенi людськi голоси цiлоденно супроводжували життя плебанii, вiдгородженоi вiд криницi парканом, i припинялися тiльки вночi та ще пiд час Богослуження, коли парохiяни товпилися в церквi, спраглi духовного напою.

Обсаджена молодими дубами плебанiя тильним вiконцем виходила на вузьку смугу соснового бору, за якою вдалинi принишкли на пiсних грунтах Розваж i Бiлий Камiнь, а за Бiлим Каменем, направо, ледь виднiло, коли дивитися вiд узлiсся, село Княже – парохiя Маркiянового батька отця Семена.

Крiзь мале вiконечко в кiмнату, де мешкав Маркiян, перебуваючи в дiда у Пiдлиссi, мало втискувалося свiтла, i було воно, профiльтроване сосновими китицями, зеленувате i м’яке; тут Маркiян почував себе лiпше, нiж дома бiля нервового, обкладеного дiтворою батька, а ще, мабуть, i тому, що народився вiн у цiй кiмнатцi: колись мати, передчуваючи пологи, прийшла до батька, який знався на медицинi, родити свого первiстка.

У дiда було цiкаво. Високий паркан, щоправда, вiддiляв плебанiю i малого Маркiяна вiд села, проте бабуся зрiдка дозволяла-таки йому побавитися з сiльськими хлопцями. Пастушки спочатку сприймали його доволi стримано: вони ж були панщизнянi, а вiн попович, та згодом звикли, i Маркiян забавлявся з ними як рiвний.

Ту пропасть мiж вiльними i панщизняними Маркiян одного разу вiдчув дуже пекуче. Дiд узяв його з собою до села, коли староста попросив священика пiти вмовити збунтованих селян, щоб випустили з корчми екзекуторiв, якi забирали одяг у селян за земельний податок. Мужики стояли з киями, не допустили до корчми свого доброго душпастиря, понуро попросили його, щоб вiн iшов собi займатися божими справами. Потiм прибуло вiйсько, i бунтiвникiв били iхнiми ж киями – про це почув Маркiян вiд попiв, якi прийшли в гостi до отця Романа; слухаючи iх голосне обурення на непоштивих мужланiв, хлопець весь коробився в душi, не вмiючи роздiлити себе на сiльського хлопчика, який на толоцi бавився з сiльськими ровесниками у «свинки», i на поповича, вiльного вiд панщини, котрому дозволялося сидiти у свiтлицi за грубою, коли до дiда приходили гостi.

Гостi теж не всi були однаковi. На Великдень, Рiздво i престольний празник отець Авдиковський приймав у себе священикiв з попадями iз сусiднiх парохiй. Їх приходило чимало, i кожен був iнакший: один сухорлявий, як пустельник, другий з круглим животиком, один одягнутий у чорний сукман, а iнший у довгополий сiряк, один з хрестом на грудях, а iнший з люлькою в зубах, немов мужик, дехто ставив у кут гнуту паличку, а дехто батiг – i до всiх дiд однаково привiтно посмiхався, бо то були гостi, та не всiх однаково любив, i це знав Маркiян. Священики скидали верхнiй одяг, всiдалися за столи, iли й пили; однi галантно витирали роти хусточками, а iншi рукавами; пiсля обiду священики грали в карти, а панiматки забиралися в другу свiтлицю i спiвали там пiд гiтару сентиментальнi романси.

Дiд осiняв себе великим хрестом, коли гостi розходилися, проте не завжди i не всiх бажав спекатися: вiн затримував до пiзньоi ночi свого сина Захара або дiдича з Княжого Тадея Василевського, тодi велися розмови про книжки, про легенди й пiснi i наспiвували тих пiсень – гiрких рекрутських i панщизняних, – здавалося в той час Маркiяновi, що межа мiж селом i плебанiею враз зникае i всi в Пiдлиссi на мить стають однаковi, пригнобленi одним горем. А якось до самого ранку просидiв отець Авдиковський з великим, як потiм хвалився перед дружиною, вченим, хоч i подiбним до жебрака, – Зорiаном Доленгою-Ходаковським.

У плебанii рiзнi читалися книги, а найбiльше з iсторii – чеськоi, польськоi i руськоi – теж, хоч по-русинськи дома нiхто нiколи не розмовляв – тiльки в селi i в церквi. Розмовляв по-польськи й Маркiян, бо так велося, а втiм, сiльською мовою у тривiальнiй золочiвськiй школi й не вiльно було розмовляти: хто цю заборону порушував, тому вiшали на шию дощечку, i ходив вiн з нею доти, доки не спiймав на такому ж «злочинi» товариша. Маркiян навiть вiрша склав по-польськи на срiбне весiлля дiда й баби, а русинська мова тихо гомонiла за парканом, де без упину дзвенiв цямриною колодязь i скрипiв високий журавель.

У семiнарii, на першому роцi фiлософii, Маркiян познайомився з академiком[10 - Академiками називали студентiв унiверситетiв.] Іваном Вагилевичем. Той завжди сидiв у бiблiотецi, схований за стосами книг; Маркiян, коли вони вже стали друзями, читав iх теж запоем.

Одна з них, тоненька, називалася «Вiдомостi о руськом язицi» – написав ii канонiк перемишльського епархiального управлiння Іван Могильницький.

…Любимський поклав на столик книжки, постояв мить за спиною Маркiяна, рука потягнулася до його плеча й опустилася, серце старого болiсно защемiло.

Вихудла шия, синюватi, аж прозорi мочки вух, сутулi плечi юнака свiдчили про його сутужне життя; стос книг, якi вiн, ненаситний, ось зараз проковтне, ще бiльше додадуть йому сутулостi й худорби, а нiчим iншим не може допомогти йому Любимський. Грошей сам не мае вдосталь, а якби й хотiв подiлитися тими, що е, – не вiзьме Маркiян, вiн вiзьме лише книги, i вiд них його темно-синi очi ще бiльше поглибляться, стужнiють, западуться, зосередяться – помiч Любимського тiльки ущемлюе здоров’я хлопця.

У пам’ятi старого крiзь товсту повсть часу проглядав образ iншого юнака – його самого, вiн вiдганяв це видиво, яке розбурхувало в душi давно приспаний бiль; Любимський пройшов вузьким коридорчиком, вiдчинив дверi своеi келii, в очi впали снiжно-бiле покривало i збита висока подушка на незайманiй постелi. Затулив долонею обличчя, а солодка ява, така давня, аж нереальна, постала перед ним, мов учорашня, вiн пiдiйшов до лiжка i, стиснувши долонею бильце, викликав у пам’ятi iншу картину, щоб витiснити нею цю – нестерпно болiсну…

Іван весь сховався за книжками, виднiвся тiльки його скуйовджений чорний чуб; вряди-годи вiн пiдводив голову, водив вiдсутнiм поглядом по бiблiотечнiй кiмнатi, одна брова заламувалася гострим кутом уверх, губи мав стиснутi – зосереджений i заглиблений у себе Іван не помiтив, коли Маркiян поклав перед нього брошуру Могильницького, читав, а Маркiян не вiдходив. Потiм злегка дiткнувся до його руки.

– Ти ще хочеш якусь узяти? – Іван врештi повернув голову до товариша, кивнув на книги. – Прошу. Оце «Грамматика малороссийского нареччя» Павловського, досить цiкава, хоч вiн зовсiм iнакше трактуе мовне питання, нiж Могильницький. А це «Історiя слов’янськоi мови та лiтератури всiма нарiччями» Шафарика, ось поема Коллара «Дочка Слави»… А ти зацiкавився iсторiею слов’янства?

– Розумiеш, Іване, я ще не обрав для себе якоiсь единоi проблеми, котрiй хотiв би весь вiддатися… – вiдказав Маркiян. – Мене все цiкавить i разом з тим – нiщо конкретно, усе, що я пiзнав, знялося над моею головою хаосом, без жодноi системи, я заздрю твоiй методичностi… Але ось ця розвiдка Могильницького про руську мову нiби посадила мене на грунт… Нинi вже нiмих i глухих вчать читати й розмовляти, iм дають мову, яка стае iхньою, а ми не глухi й не нiмi, а не знаемо, яка наша… Ми не завжди iз своiм власним народом вмiемо порозумiтися, то де вже тут говорити про те, щоб зрозумiти його життя, i бiль, i протест… Ми вiддiленi вiд людей не тiльки духовним i побутовим бар’ером, а й мовним. Я нiколи цим речам особливоi уваги не надавав, i якби не тi дощечки, якi чiпляли менi на шию, я б, напевно, й досi не знав, що есьм такий самий русин зроду, як i панщизнянi хлопи…

– У твоiй тривiальнiй школi ще пo-божому обходилися, – перебив Маркiяна Іван, – а я вчився в нормальнiй чотирикласнiй школi в Бучачi, то там за одне украiнське або й польське слово давали п’ять рiзок i примушували додатково вивчити двадцять нiмецьких слiв напам’ять… Австрiйцi iнодi зрiвнюють нас iз поляками перед законом, та жаль тiльки, що лядськi пани не визнають нас рiвними собi. А нiмцям це вигiдно: трах слов’янськими лобами, трах!.. А тi дощечки i рiзки… Вони глупi, нашi повелителi, – нехотячи вчать нас бачити свое. Нiмцi на Чехах краще впоралися – там нинi i Шафарик, i Ганка, i Коллар… Та й поляки мають свого Мiцкевича, Гощинського, а ми у нашiй Галичинi ще й не збагнули, чи маемо свою власну мову. Видно, мало нас б’ють…

– Б’ють, Іване, б’ють ревно… – поморщився Маркiян, його неприемно вразила остання фраза Вагилевича. – А щодо мови… Могильницький перший у нас науково доводить ii самостiйнiсть. Я ще не зустрiчався в лiтературi з такими постулатами.

– Так, Могильницький зробив велику справу, та зупинився на пiвдорозi: вiн вважае, що наша мова жива, але надто проста, щоб нею писати, – слiд ii змiшати з церковнослов’янщиною, аби була трохи iнакшою, благороднiшою, бо сiльська йому дьогтем пахне. Чи не з таких мiркувань наш poeta clarus[11 - Славний поет (лат.).] – Йосиф Левицький написав поему «Домоболiе проклятих». Зрозумiй, що воно. А це ностальгiя, бiль за домом. Написав вiн ii такою калiччиною, таким диким словотвором, що його не зрозумiе нi малорос, нi великорос, нi бiлорос. А мова чиста, криштальна, сам знаеш, – поруч: вiзьми ii, говори нею, вчи дiтей тii мови в школi, щоб вивести iх з панщизняноi темряви, пиши нею вiршi – ба нi, сидимо i штукаримо, а поляк Доленга-Ходаковський записуе нам нашi пiснi, ходить жебраком вiд села до села по Бiлорусi, Росii, Украiнi, вмирае у Тверi, а ми навiть не знаемо, хто вiн такий i що зiбрав…

Маркiян пiдвiв руку, щоб спинити товариша, але Іван розпалився i не давав Маркiяновi прийти до слова.

– А нам кажуть: «Disce, puer, latinam, faciam te moscipan!»[12 - Вивчай, хлопче, латину, зроблю тебе мосьцiпаном (макаронiчне).], – i ми ii зубримо, а потiм iдемо на амвон i читаемо псалтир, переписаний абецадлом, бо свого алфавiту не знаемо, паству недоуки навчають, на парастасах пригощають парохiян горiлкою з церковного дзвiночка, а його ексцеленцiя митрополит Михайло Левицький висвячуе тих недоукiв, мовляв, хай всякее диханiе хвалить Господа.

– Ти трохи не маеш рацii, Іване. – Блiдi щоки Маркiяна пiдступили рум’янцем. – Зорiан Ходаковський був гостем мого дiда, i взагалi…

– Взагалi, взагалi!.. Я не кажу, що всi такi, е ж i Могильницький, але хiба багато таких нарахуеш?

Маркiян сидiв бiля товариша й довго мовчав, потiм прошепотiв:

– Іване, а що, якби ми на вакацiях пiшли… як Доленга…

– Пiдемо. Треба йти, розмовляти, слухати, записувати, бо ж лiтература наша не може бути iншою, а тiльки народною, бо нема в нас iншоi мови, крiм селянськоi, i життя мужиче, його iсторiя й духовний свiт мусить стати першим предметом для наших розвiдок i стихотворiв.

Як тiльки почалися вакацii, Маркiян з Іваном пiшли пiшки через Стрий, Калуш, Коломию – в гори. Минули Косiв, бiля Криворiвнi звернули на Устерiки, пройшли Бiлоберiзку й зупинилися у Вижницi саме в той день, коли жандарми зганяли людей на мiський майдан, а панство з’iжджалося самочинно дивитися на страту опришка Штоли.

– …Я не пiснi, не пiснi записував у горах, а хлопськi ридання i прокляття, – говорив Маркiян своему сусiдовi по кiмнатi Михайловi Базилевичу, бо нi з ким було дiлитися болем: Вагилевич пiсля вакацiй покинув семiнарiю i пiшов знову в гори записувати фольклор.

Базилевич прикидався другом i слухав, вiн спiвчутливо похитував головою, глибоко переймався горем гуцулiв, яке бачив на своi очi Маркiян, а однiеi недiлi запропонував пройтися в мiсто, бо стiни вуха мають. Вийшли удвох без дозволу, Базилевич запросив Маркiяна в ресторацiю Людвiка, що бiля унiверситету, замовив вина. Вони пили, Маркiян розповiдав про страту Штоли i плакав; потiм Базилевич затягнув його ще в кнайпу на Личаковi – Маркiян пив i ще дужче плакав.

Перед вечором Базилевич ледве довiв Маркiяна до семiнарii, вклав його в лiжко i покликав вiце-ректора Телiховського.

– Ребелiзант готовий, ваша святiсть, йому сниться зараз повiшений опришко з виваленим язиком.

Отець Телiховський написав донесення митрополитовi про неморальну поведiнку бунтiвного питомця. Маркiяна виключили з семiнарii.

Дверi до келii рвучко вiдчинилися, старий Любимський здригнувся, солодке марево щезло, вiн повернувся й побачив Маркiяна, який стояв на порозi з книжкою в руцi, очi його палали захватом i здивуванням; Любимський знову побачив у ньому себе, колишнього i зовсiм iнакшого, нового, якого виколисав iнший край, iншi люди й iншi часи, та у своiй поривистостi й жадобi знань був подiбний до нього, мов син.

– Що з вами, Маркiяне? – спитав сторожко.

– Ви дали менi Котляревського… «Енеiду»…

– Дав. Треба вам почати з нього. Вiн – початок.

– Я чув про нього i радий, що можу… Але… Але ця книжка з дедикацiею[13 - З автографом.] самого автора! Як це може бути?

– Я старий, Маркiяне. У мене було всього вдосталь – i Котляревського знав. Ви ж тiльки починаете – i бережiть здоров’я. Ви такi блiдi, а життя надто складне – треба бути сильним. – Любимський узяв Маркiяна за плечi, довго дивився в очi. – Печалi надто багато у вас, а треба… Скажiть, хто спричинився до ваших бiд?

– Мирон Штола…

– Ха… А до моiх – Пугачов. Безперервний ланцюг вериг, i його розгризае люд мислiю своею, коли в нього вибивають iз рук меч…

– Розкажiть про себе, пане Любимський.

– О друже… Як колись розкопають архiви таемних канцелярiй, експедицiй, тюрем, то мiж стосами секретних документiв знайдуть справу якогось Павла Любимського, арештованого взимку 1775 року в Москвi, переведеного до Петербурга i вiдданого пiд слiдство самому Шешковському – начальниковi полiтичного розшуку таемноi експедицii i, як вiн сам любив себе величати, домашньому катовi Катерини II. А у тiй справi запротокольовано усе докладно. Моя стареча пам’ять не здатна нинi всього вiдтворити… Але присядьте, присядьте на хвильку, Маркiяне[14 - Передiсторiя Павла Любимського розгорнута в моему романi «Журавлиний крик» (прим. автора).].




Роздiл другий


Старець Агасфер провiв поглядом худорлявого свiтлолицього юнака, який чомусь його злякався, а не повинен був боятися, чей не чiплявся до старого, не шарпав, не ображав i погляд мав гiдний, i поставу шляхетну, i добро в очах.

Агасфер опустив палицю i заговорив:

– Чому вiн утiк вiд мене, я ж хотiв його тiльки запитати – а може, вiн один такий, що подае спраглому воду? Бо ж тi, якi лижуть у церквах пiдлоги i голови пхають пiд Євангелiе, – вони нi! В них до обiду святiсть на обличчях, пiсля обiду – грiшний блуд, а в буднi самi жаждуть.

Старець стояв, поки не стихли дзвони, а потiм пiшов, викидаючи вперед палицю, голосно розмовляючи сам з собою:

– Але чому менi докоряють, що я не подав Ісусовi води? Хiба я вже був тодi, коли Христос нiс хрест на Голготу? Я ж нiчого не пам’ятаю – нi роду, нi племенi… Чому мене називають Вiчним жидом? Хто я е?

Вiн заклав руки з палицею за спину i йшов, вельми стривожений думками.

Церковнi i костельнi дзвони стихли разом. Очищенi молитвою прихожани розiйшлися по домах, i в мiстi настала коротка обiдня тиша, дуже коротка: мiсто квапилося вiдсвяткувати недiлю, бо недiля – раз на тиждень. Напевно, хтось вiдпочивав i тихо – у кiмнатi чи на лавочцi у дворi, можливо, таких була й бiльшiсть, але нiхто iх не бачив; обличчя недiльного мiста визирало з шинкiв, кав’ярень, льокалiв i ресторацiй.

На Льоншанiвцi, що розповзалася тiсними вуличками з прилiпленими до них халупками аж до Кайзервальдiвського узгiр’я, у корчмi «Пекелко» бавився ремiсний люд. Музика грала бiля входу, бо в буфетнiй кiмнатi було глiтно, – тут забавлялися тiльки льоншанiвцi, а зайшлим та ще й охочим до спiдничок миттю виганяли амура з голови: ламалися в рурку цилiндри i пiд акомпанемент «pacierza»[15 - «Отче наш»; тут: лайка.] зальотники вилiтали стрiмголов на брук; у другiй кiмнатi «Пекелка», яка називалася чомусь читальнею, грали в карти i в шахи, а вболiвальники за пiдказки й пiдрахунки ходiв заробляли собi на тютюн або на гальбу пива.

На Мазурiвцi аж гудiла вiд жовнiрських пiдков кнайпа «Пiд голубками»; у льокалю панi Скшинськоi на площi Галицькiй пили вино приiжджi шляхтичi-земляни; у брудному заiздi «Пiд тигром» над Полтвою грали в преферанс греко-католицькi священики; в ресторанi «Пiд трьома гаками» на Францiшканськiй збиралися адвокати, фактори й купцi для дiлових розмов; до редутових залiв на плацi Каструм з’iжджалися на бал панi зi своiми дочками, яким пора виходити замiж: кожен кавалер, який мав у кишенi золотого, мiг прийти сюди на оглядини; Жорж Гофман у своему «Hotel de la Russie» [16 - Руський готель (фр.).]дозволяв танцювати непристойний танець – вальс, а хто бажав тiлесних утiх i мав тридцять крейцерiв, той iшов до закладу Карла Тiрра, що за Пороховою вежею.

І тiльки до касино Гехта, одноповерхового будинку, що пишною колонадою виходив до Єзуiтського городу, напудренi камердинери пiдвозили в каретах, запряжених короткохвостими кiньми, справжнiх панiв. Бiля колон стояли в голубих мундирах полiцаi, в касино заходили тiльки тi, хто був запрошений, i можна тут було побачитись з найвищими духовними пастирями всiх вiросповiдань, iз старостами циркулiв[17 - Округ; полiцейська дiльниця (пол.).], з графами й баронами, а деколи навiть з самим губернатором Галiцii i Лодомерii.

У «Пекелку» на Льоншанiвцi уже стемнiло вiд пилюки й диму, запах вина й поту забивав дух; дiвицi, розпашiлi вiд танцю, тiсноти i млостi, притискалися до своiх кавалерiв, трiскали блузочки на грудях, гудзики самi розстiбалися, пiдпилi зальотники припадали губами до жолобинок мiж дiвочими персами; знадвору до буфетноi зали силомiць втискалася музика, розсуваючи спiтнiлу юрбу; таки увiйшли досередини цимбали i скрипка, а музики здимiли; смичок пiдстрибував над скрипковою кобилкою i, ковзаючись на найтоншiй струнi, злiтав аж пiд стелю; на цимбалах скакали самi пальчатки i, втомленi, лягали на струни, iх будила мiдна або й срiбна монета, кинута щедрим кавалером; тодi пальчатки зривалися, мов навiженi, а труба розтоплювалася вiд напруги, скапувала жовтою патокою на схiдцi, на нiй ковзалися i падали тi, що пiд «pacierz» вилiтали з буфета, а трубач всовував знадвору через вiконце голову i видував губами розпачливо високi нути, моторошно вибалушуючи очi.

Та враз стих содом, i розморенi танцюристи, якi ще не натiшилися танцем, не дорозстiбали усiх гудзикiв на дiвочих блузочках, не доповзли долонями до тугих стегон, недочули згоди гайнути на часок у Винникiвський лiс, у незмiрнiй лютi кинулися до дверей, залишаючи своiх партнерiв, щоб побити морду тому, хто не дав добавитися у недiлю аж до споду. Музики повернулися за своi занiмiлi iнструменти, трубач зiбрав жменями мiдну патоку iз схiдок i стояв тепер з лискучою трубою в опущенiй руцi, а знервованi шевцi, кравцi, слюсарi, гамарники, конвiсари, ковалi, муляри, якi були тiльки-но галантними кавалерами льоншанiвських дiвчат, iшли фрунтом на незнайомого нахабу, який посмiв зупинити музику в найвищому афектi.

Нахаба був смiховинно, як для Льоншанiвки, вдягнутий – чи то по-камердинерськи, чи по-камерлакейськи: у розквiтчанiй свитi, накрохмаленiй сорочцi, застiбнутiй метеликом, у цилiндрi, насунутому на брови. Ставши спиною до парубiйкiв, вiн викаблучував перед музикантами вишуканi «па» i кнiксени, насвистуючи якусь циганщину, – певно, в такий спосiб просив заакомпанувати йому до спiву, а що музики понуро мовчали, незнайомець, вимахуючи рукою, мов диригент, сам затягнув популярний романс:

Над рiкою Ебро у тихому смутку
Молода циганка спiвала…

Один з парубiйкiв, а був це коваль Йосип з Круп’ярськоi, схопив непоштивого приблуду за комiр i чомусь на подив усiм – бо ж на руках у нього репалася шкiра вiд кручених, переплетених, гудзуватих м’язiв, – полетiв пiд кущi бузку так легко, немов вимолочений снiп з току, вiд одного лише поруху лiктя нахаби.

– Мiхал! – скрикнув коваль, пiдводячись. – Мiхал Сухоровський, щоб мене шляк трафив! Мосьцiпанове, ви що, не впiзнали? Та ходи ж сюди, дай писка, Мiську францоватий!

– Сервус, Юзю! Господи, та я ж не знав, що це ти лоскочеш мене в потилицю, – обняв приблуда коваля.

Отаман клепарiвських волоцюг Мiхал Сухоровський, атлетичноi будови бевзь, який мав надмiру багато дивацтв, бо i ремiсникiв велiв не зачiпати, i жебрацькi пiснi для якоiсь мари записував, ще й для театру склав вiршами п’есу «Ганнуся з Погулянки», скинув цилiндра i розкланювався перед парубками, а з буфетноi кiмнати i з читальнi висипалися на подвiр’я дiвчата, шахiсти й картярi, обступаючи свого улюбленця, який розпродував льоншанiвськiй публiцi бльочки[18 - Бiлети.] на гальорку – всього по дванадцять крейцерiв, а насмiятися там можна було на цiлий гульден.

Сухоровський витягнув з нагрудноi кишенi свити пачку проштемпльованих папiрцiв i, тримаючи в руцi перевернутого дном униз цилiндра, затереферив:

– Ану швидше, моi любi, бо пiду на Хорунщизну, там давно мене чекають, швидше, бо в музикiв пальцi закоцюбли! – Вiн обходив публiку з цилiндром, в який падали, брязкаючи, мiдяки, i приговорював: – Niech pan Fredro wiersze kleple, a my jego zone…[19 - Хай пан Фредро клепае вiршi, а ми його жiнку… (Пол.)], плюнь на аристократа, харкни на барона, най вони ходять на його вистави i хроплять у порожньому залi, а ми натiшимося нашою Ганнусею з нашоi Погулянки, ану розхапуйте бльочки, а як мiсць не стане, сiдай на балюстраду, звiшуй ноги вниз i стережися полiцая. А тепер най банда грае наш кавалок, щоб зафурчали накрохмаленi спiднички i пiт по мордi скапував!

У той час, коли в «Пекелку» знову здимiли музики, а iнструменти самi витинали шалену музику, з театру, що мiстився в колишньому костелi францiшканцiв на вулицi Довгiй, вийшов директор Ян Непомуцен-Камiнський. Затримався на мить бiля дверей службового входу, перевiряючи в пам’ятi, чи всi дав розпорядження на нинiшню виставу, потiм подався на Гетьманськi вали, заклавши руки в кишенi сюртука. На ходу купив у галасливого кольпортера[20 - Розпродувач газет.] «Газету львовську» i, перейшовши на Сикстуську, попрямував у бiк Єзуiтського городу, де полюбляв прогулюватися в пiсляобiднiй недiльний час – мiж репетицiею i початком вистави. Був задоволений касовим збором та й тiльки: вiн ставив тричi на тиждень «Ганнусю з Погулянки» або «Сирену з Днiстра», щоб за зiбранi з цих водевiлiв грошi поставити трагедii Шиллера чи Шекспiра, якi звичайно йшли при напiвпорожньому залi. На Сикстуськiй Камiнський сповiльнив хiд, розгорнув газету, пробiг очима заголовки статей i, як завжди, зупинив погляд на рубрицi новинок. Якусь хвилину читав повiдомлення, скривився враз, склав газету, а тодi побачив, як iз брами шiстнадцятого номера, поважно викидаючи вперед гнуту паличку, виходив певний свого маестату й гiдностi, пiдтягнутий, елегантний вiд капелюха до штиблет Олександр Фредро.

Камiнський, простакуватий i у своi п’ятдесят три роки занадто рухливий, деколи й заздрив зовнiшнiй маестатичностi завзятого богемiста, який до одруження з красунею Софiею Яблоновською проводив цiлiсiнькi ночi серед львiвських марнотратникiв життя i соромiцькi вiршi котрого не сходили з вуст вуличникiв, академiкiв i вихованцiв духовних семiнарiй.

Режисер i лицедiй на сценi Ян Непомуцен-Камiнський не вмiв носити маски поза пiдмостками театру, i тому легке роздратування дiймало його, коли стикався з особами, якi, будучи за натурою гультiпаками, вмiли лицедiйствувати на людях у масках напудрених аристократiв.

Проте Фредра любив. І не тiльки за те, що його комедiя «Дами i гусари» збирае майже стiльки публiки, скiльки водевiль Сухоровського; Камiнський добре знав минуле свого молодшого колеги: служба поручика в наполеонiвськiй армii, орден «Virtuti militari», березинська переправа i росiйський полон, втеча з полону до Львова i пересит в аристократичних львiвських льокалях; директор театру вiрив, що знакомитий драматург створить-таки колись справжню мольерiвську рiч, яка висмiе пронаполеонiвськi захоплення i фальшивий патрiотизм польськоi аристократii.

– Вiтаю пана, – вiдповiв Камiнський на стриманий i галантний поклiн Фредра. – Чи не зробите таку честь – пройтися разом?

– З приемнiстю, – ще раз кивнув головою Фредро. – Я теж у той бiк.

Ішли мовчки. Фредро нiколи не розпочинав розмови перший.

– Я тiльки-но прочитав у газетi сенсацiйну новину, – заговорив Камiнський, щоб зрушити мовчанку. – Минулого тижня писали про трупа, який танцюе на катедральному цвинтарi, а нинi дiзнався, що у Львовi живе вiдрубана голова, яка чихае. Цiкаво, правда?

– Хiба це новина? – Фредро повiсив паличку на зап’ястя. – Сьогоднi у Львовi повно танцюючих трупiв по кав’ярнях, ресторацiях i борделях, а голiв, якi нi до чого бiльш не придатнi, лише для чихання, теж немало.

Знову запала мовчанка, ii ще раз порушив Камiнський.

– Ви чомусь не приходите до театру, пане Олександре, а вашi «Дами i гусари» йдуть вельми успiшно. Одна лише Юля Залецька в ролi Малгосi – пальчики оближете.

– Мене, маестро, цiкавить творчiсть, – вiдказав Фредро. – А творчiсть – це робота за столом, чи то пак, за конторкою… Я пишу стоячи. Не з поваги до себе, а зi страху: боюся стати сутулим, у мене ж молода дружина… А театр – то тiльки вираження творчостi, i мене воно менше цiкавить.

– Помиляетесь. На сценi ви, напевно, й не впiзнали б ваших Зосю й поручика – iх по-своему створили актори на пiдставi вашого тексту. А це вже творчiсть. Даремно не приходите…

– Пане Камiнський, ви лiпше вiд мене знаете, хто нинi вiдвiдуе театр: плебей iде для забави, знавець – заради мистецтва, а люди так званого доброго тону самi не знають, чого йдуть. Я ж не плебей i не знавець штуки, а до доброго тону вдаюся, як бачите, лише тодi, коли виходжу з паличкою на прогулянку.

– Ви розмовляете так само, як вашi персонажi, – похмурився Камiнський. – Тiльки в iнтерпретацii моiх акторiв вони викликають регiт, а ви – смуток.

– Значить, погано грають вашi актори.

Звернули з Сикстуськоi на Палацову, попереду звелися голими кронами берести Єзуiтського городу, крiзь них проглядали псевдодорiйськi колони касино Гехта.

– Пане Олександре, – Камiнський вирiшив ще раз нав’язати Фредровi розмову, – вашi гусари, за акторським задумом, вiдпочивають нiбито в Королiвствi Польському, але на львiвськiй сценi те королiвство бiльше скидаеться на нашу Галiцiю. Чи не лiпше було б зняти цю вуаль i вiдкрити антураж вiдверто галицький? Глядач краще сприймав би спектакль. Ось «Ганнуся з Погулянки» – чому такi аншлаги? Та лише тому – бо сама п’еса пса варта, – що львiв’яни бачать там себе самих.

– Мене, маестро, це не обходить. Мене обходить образ поручика, пiд яким на Березинi вбили коня, який потрапив у полон i втiк з нього на батькiвщину. Та батькiвщина входить сьогоднi в четвертий десяток дев’ятнадцятого столiття. Що чекае поручика – спокiй, виродження чи, може, нова боротьба?.. Кланяюся вам, пане Непомуцен. Моя дружина поiхала з дитиною на село, в мiй маеток, а я запрошений на маскарад до касино Гехта.

– Може, хоч там, серед танцюючих трупiв, скинете маску, – мовив терпко Камiнський.

– О, напевно! Там моею маскою буде мое справжне обличчя. Мушу чимось вiдрiзнятися вiд iнших. Я ж – Фредро. Маю честь…

Два полiцаi в голубих мундирах пропустили драматурга до касино, перевiривши запрошення. У прихожiй лакей забрав у нього верхнiй одяг i, поштиво кланяючись, зник. Фредро чекав: адже повинен хтось його зустрiти i провести в зал, вiн запрошений вiд iменi самого губернатора. Та нiхто не виходив, iз залу долинала притишена мелодiя полонезу, Фредро вiдхилив стульчастi дверi.

Завiшанi важкими шторами вiкна жовтiли великими прямокутними плямами, тi плями не освiтлювали зали, а тiльки свiдчили, що поза касино iснуе iнший свiт, до якого всi, що тут зiбралися, не мають жодного дiла; на жирандолi тьмяно горiла одна-едина лампа; в залi було сутiнно й тихо, хтось десь грав на клавесинi полонез Огiнського – надривно, тужно. Мелодiя звучала, мов плач iзгоя за рiдною землею. Звiдкись доносилися шемрання, приглушенi розмови, смiх.

Фредро поволi ступав залою, не знаючи, куди йти i що взагалi мае тут чинити; врештi, призвичаiвшись до темряви, уздрiв у глибинi зали освiтленi свiчками ложi, що були схожi на монастирськi келii, видовбанi у товстому мурi, у кожнiй хилиталися тiнi i з кожноi доносився свiй гомiн. До Фредра прийшла думка, що його сюди нiхто персонально й не запрошував; просто вiн ще значиться у списку вхожих на губернаторськi бали, i, можливо, маршалок нинiшнього балу й не знае, що Фредро давно уже закрився у чотирьох стiнах на Сикстуськiй, замiнивши розгульне товариство на стоси паперу, щоб виповнюватися життям свiту, який iснуе тепер уже без нього i якщо належить ще поетовi, то тiльки для осмислення.

Ішов порожнiм залом, i нiхто його не бачив, а сам мав можливiсть слухати й бачити всiх: своiм вiдокремленням Фредро здобув право знати бiльше, нiж кожен з присутнiх у касино, – чи не тому i втiк з марнотратноi юрби в тихий закуток на Сикстуськiй, щоб здаля бачити бiльше?

Навiть зрадiв: за час, поки почнеться гульба, вiн, непомiчений, зможе пройти повз усi ложi вздовж лiвоi сторони зали i побачити усiх, ще без масок.

Багатьох упiзнавав, бо жив колись серед них, тинявся, пиячив, спав, бешкетував, поки не втiк, залишаючись серед iх гурту тiльки в невiдредагованому ще списку.

У крайнiй ложi, ледь засунутiй шторою, сидiла обличчям до зали невизначеного вiку дама з високою зачiскою, заквiтчана паперовими трояндами; перед нею стояли два крiсла з протягнутим мiж ними шнурком, через який, тримаючись за поли реверенди, перестрибував поважний духовний сановник. Забава його ексцеленцii була вельми потiшною: коли йому вдавалося перескочити через шнурок, не зачепивши його, дама милостиво простягала руку для поцiлунку. Отець припадав до руки, цiлуючи повище зап’ястя, а потiм, розохочений, далi пiдстрибував, i видно було з його обличчя, що на сьогоднi вiн не жадае iншоi розваги.

У другiй сидiв знайомий Фредровi Едмунд Ржевуський, нащадок графiв, якi володiли Пiдгорецьким замком, що бiля Олеська; власник замку Леон навiдувався до Пiдгiрець зрiдка, жив то у Краковi, то у Варшавi, а Едмунд проциндрював родове багатство. Тепер вiн втупив меланхолiйний погляд у спiврозмовника, а ним був вiдомий у львiвських аристократичних колах iндiйський князь Соломон Бальзамiн. Князь розповiв Едмундовi про земний рай Аракан, де царюе його батько Давид II, про iдеальну справедливiсть у цьому краю, в якому немае анi злочинцiв, анi тюрем. Ржевуський витирав хусточкою очi i, зворушений, розжалоблений, витягав iз внутрiшньоi кишенi грошi: спочатку по банкнотовi, далi по два, а потiм виклав цiлу пачку – задаток на поiздку в Аракан, куди iндiйський князь вирушить наступного мiсяця.

У третiй – старий дряхлий шамбелян[21 - Пiдкоморiй, маршалок.] Йов’яльський, який прибув сюди зi своiми дочками й зятями, дрiмав, а коли прокидався – запитував одне i те ж: «Moje panstwo, gdzie ja jestem? W swoim krоlestwie, mоwicie? A sa w nim ludzi-i?»[22 - Панове, де я е? У своему королiвствi, кажете? А чи живуть тут люди? (Пол.)] Фредро мало не пирснув смiхом, йому цей старий дуже сподобався. Вiн навiть хотiв зайти до ложi й залишитися з ним на цiлий вечiр, але клавесин зазвучав голоснiше, i Фредро зорiентувався, що тужний полонез, який безперервно заповнював тихим тремтом зал, долинае з сусiдньоi ложi. Пiдiйшов: старший добродiй сидiв бiля клавесина, а поруч панна з довгим каштановим волоссям, яке закривало iй обличчя, виконувала полонез Огiнського. Коли панна переставала грати й опускала низько над самi клавiшi голову, старий шепотiв: «Грай, грай, доню, це не мелодiя, а ридання за батькiвщиною»; вона продовжувала грати, i раз у раз повторював старий: «…це плач за батькiвщиною». Врештi панна вiдкинулась на спинку крiсла, розгорнула руками волосся, ii гарне обличчя зсудомила болiсна гримаса, вона проказала тихо, проймаючи старого докiрливим поглядом: «Де, де та моя батькiвщина – тут, там, ну, скажiть, ради Бога, де?» Фредро вiдступив назад, вiн упiзнав пiанiстку Анну Кавецьку, племiнницю пана Уруського – ученого садiвника i дiдича з олеських Юськовичiв.

Тихо ступав по залу, минув ложу, в якiй голосно хвалилися своiми подвигами пiд Бородiним колишнi легiонери генерала Домбровського, одягнутi в наполеонiвськi мундири; Фредро зiщулився, рука мимоволi потягнулася до лацкана камзола – прикрив долонею золотий орден «Virtuti militari». Швидко пройшов повз бундючних героiв Бородiнськоi битви i раптом зупинився: в останнiй ложi – у бордовому фраку з золотими аплiкацiями, у вузьких бiлих штанах, при шпазi – сидiв за столиком сам губернатор Галiцii i Лодомерii князь Август Лобковiц з роду П’ястiв, а поруч, з обох бокiв, стояли i слухали, нахиливши до нього голови, одноокий директор львiвськоi полiцii Леопольд Захер-Мазох i його тiнь – актуарiй карного суду Ігнаци Зайончковський.

Поет зачув слова губернатора:

– Запрошений i Фредро, цей комедiант? Хе, може, вiн i генiй, Арiстофан… Тiльки генii i вченi менi не потрiбнi! Найкраща якiсть в людини – це витривалiсть задницi… Але досить розмов. Пора бавитися. Музику, панове!

Заграв оркестр на галереi. З лож, коридорiв, бокових кiмнат ринула iменита юрба, слуги засвiчували свiчки на канделябрах i жирандолях, усi гостi були в масках – муринських, японських, звiрячих, демонiчних; лакеi вийшли з тацями, заставленими келихами, пiшли у танець першi пари.

Фредро без маски вiдчув себе роздягнутим догола, вiн миттю вислизнув з касино.

Львiв забавлявся. А знали всi – вiд Лобковiца до вуличного скрипаля Яся Сакрамента, що в мiсто проник з пiвдня, здесяткувавши Буковину, холерний мор, але нiхто не надавав цьому значення. Нiхто ж iще не бачив жодноi жертви страшноi пошестi, то й думалось кожному, що мор обмине якщо не Львiв, то у всякому разi його самого.

Гримiли музикою, дзвенiли келихами, гомонiли пiснями всi шинки, льокалi, касино i ресторацii, веселий галас розганяв лихi чутки, львiвський люд вiддавався шаленим забавам до самозабуття – немов останнiй раз в життi.

Лише питомцi греко-католицькоi духовноi семiнарii не мали можливостi забутися, цiеi недiлi за кару не випустили iх навiть на прохiд: черговий префект виявив у рефектарi[23 - Їдальня.] замасковану вазонними квiтами бочку з пивом. До самого обiду вiн особисто, не повiдомляючи ректора, вiв слiдство й, так i не дiзнавшись, хто вкотив до iдальнi бочку i звiдки вона взялася, велiв ii реквiзувати, наклавши на питомцiв цiлоденний карцер.

Семiнаристи з нудiв тиснулися до загратованих вiкон, щоб хоч насмiятися вволю з перехожих i цим скоротати час, хтось згадав про пошесть, та з нього насмiялися, мовляв, у цi плiснявi мури не захоче увiйти навiть холера.

А перед вечором, коли вже найзухвалiшi урвителi знемощнiли вiд насмiшок i реготу над мужиками i евреями, побачили питомцi дивну метушню на вулицi. Двое мiських слуг у цератових балахонах з капюшонами витягали гаками через вiконце з сутерин мертву людину. Коли труп уже лежав на тротуарi, один слуга всипав досередини вiдро вапна. На вулицi стояв запряжений шкапами вiз – це приiхав пан Курковський, львiвський вiзник погребальних караванiв. Цього разу вiн прибув чомусь звичайним возом, яким вивозили смiття.

Мiськi слуги зачепили гаками трупа i, розгойдавши, кинули його на вiз, i аж тодi питомцям стало зрозумiло, що трапилося. Панiчний страх перед такою зримою i близькою смертю вiд найстрашнiшоi хвороби вiдкинув iх вiд вiкон. Холера ще нинi проникне крiзь мури семiнарii, а семiнарiя наглухо закрита, префект, напевне, вже п’яний, сидить з кухарями на кухнi й допивае з ними iхню бочку пива!

Зчинився рейвах. Питомцi миттю повибiгали в коридор, з коридора – на подвiр’я, кинулися до замкненоi брами, почали шпурляти в неi цурками, камiнням, бити ногами; урвителi вивели з кухнi п’яного префекта, той клявся, що ключiв не мае, тодi його зв’язали i, вирвавши з городу щепу, посадили ненависного грабiжника на прикорiнь, на мить забувши про холеру, мстили йому за випите пиво. Тягали по подвiр’i i горланили: «Пан префект iде на сейм!»

Кумедне видовище на якийсь час збило хвилю страху, але ненадовго: питомцi знову згадали про трупа, якого викидали гаками на вiз, роздобули з дровiтнi колуни i виважували ними браму. Педель[24 - Наглядач навчального закладу.] дав знати ректоровi – отцю Телiховському. Той цiлком розгубився, послав педеля на Юрську гору до митрополита, педель не застав його ексцеленцii – вiн десь, очевидно, забавлявся, – а питомцi, виваживши браму, висипали на вулицю i розбiглися по мiсту, сповiщаючи людям страшну новину. Люд, на диво, сприймав викрики семiнаристiв спокiйно, гадаючи, певно, що це чергова iхня витiвка.

Львiв забавлявся. «Пекелко» на Льоншанiвцi спорожнiло, весела юрба рушила вниз по Личакiвськiй. Забава продовжувалася, всi ж бо мали в кишенях бльочки на виставу.

Перед вiв Мiхал Сухоровський. Гурт охочих потрапити на виставу збiльшувався, до отамана клепарiвських волоцюг пiдбiгали молодi, а то й старшi мешканцi Личакова – Сухоровський на ходу виймав з нагрудноi кишенi розквiтчаноi свити бльочки, простягав то в один, то в другий бiк руку з цилiндром, в який падали мiдяки; люмпаки бiгли попереду, сподiваючись, що пан Мiхал хоч одного з них милостиво вiзьме за комiр i пропустить поперед себе в проходi – вiн завжди так робив, iнодi навiть двох проносив у руках.

Натовп не квапився, до початку вистави було ще трохи часу. Коваль Йосип з Круп’ярськоi витинав на мандолiнi личакiвського штаера, йому безладно й пискливо пiдспiвували дiвчата, а хлопцi пiсля кожного рiденько виконаного куплета дружно вигукували приспiв, аж вiкна в будинках дзеленькотiли:

Bos ty, Manko, jestes fest dziewczyna![25 - Бо ти, Манько, дуже гарна дiвчина! (Пол.)]

Тим часом бiля касино Гехта чинився бедлам. Семiнаристи, якi перебiгли iз страшною вiстю всю Хорунщизну й Гетьманськi вали i не змогли своiми викриками спам’ятати байдужу публiку, повернули на Сикстуську й помчали в бiк Єзуiтського городу, скраю якого, навпроти вiкон касино, стояв довгий ряд панських ридванiв i карет.

Їх зупинили полiцаi, проте служителiв порядку було надто мало, вони не зумiли вiдразу розiгнати роз’юшених семiнаристiв, тож мусили вiдступити до самого входу, утворивши ланцюг. Питомцi напирали на полiцаiв i без упину скандували:

– Холера в мiстi! Холера в мiстi! Холера!

Комендант полiцейського плутону[26 - Взвод; чота.], переляканий не холерою, а можливим гнiвом директора полiцii Захер-Мазоха, який нинi побажав забавлятися в касино, вбiг до залу i при входi наткнувся на актуарiя карного суду Ігнаци Зайончковського: почувши галас, Зайончковський вийшов дiзнатися, що трапилося.

– Що за непорядок, холера б вас побрала! – гаркнув на коменданта.

– Холера, вашмосць… – белькнув жандарм.

– Що, що?

– Там семiнаристи, вони викрикують, що в мiстi зараза…

– Розiгнати! Виклич допомогу!

Актуарiй стривожився. І не через пошесть. Що в мiстi е вже смертнi випадки, про це давно вiдомо: назначено службу – лiкарiв, грабарiв. Трупи наказано вивозити на замiський цвинтар, заливати карболом ями, а помешкання, звiдки винесли мертвого, засипати вапном. Зайончковський побоявся гнiву губернатора, який зволив нинi бути на балу-маскарадi в касино Гехта.

Грала музика. Легiонери в наполеонiвських мундирах, цивiльнi кавалери в чудернацьких масках водили дам, одягнутих у едвабнi й газовi сукнi; дами мали маски тiльки на очах, щоб не приховувати своеi зваби, i щасливий був той кавалер, якому партнерка дозволяла зняти з його обличчя лик мурина, розбiйника, диявола або тигра.

У крайнiй ложi його ексцеленцiя вiддихувався пiсля невпинного стрибання через шнурок. Граф Едмунд Ржевуський проходжувався у фойе з iндiйським князем Соломоном Бальзамiном i запрошував його вiдвiдати Пiдгорецький замок: затишнiсть, терасовi сади, дрiмучий лiс довкола нагадають князевi Аракан – просив поiхати таки сьогоднi. Барон Йов’яльський спав у ложi, а дочки i зятi танцювали. Губернатор Лобковiц брав з тацi, пiднесеноi лакеем, келих з вином i одним вухом прислухався до галасу, що глухо бився у вiкна знадвору. Поруч з губернатором невiдступно стояв директор полiцii Леопольд Захер-Мазох.

Ігнаци Зайончковський пiдiйшов до директора, нахилився до нього, той вислухав, примружуючи едине око, потiм повернув голову до губернатора.

– Перший холерний бунт, – прошепотiв директор.

– Що ви пропонуете? – обличчя губернатора було стривожене.

– Для початку закрити люднi заклади.

– Усi?

– Для чого? Тi, де брудно. А брудно там, де збираеться чернь. І хай його ексцеленцiя митрополит розпорядиться завтра припинити заняття в семiнарii – хоча б на мiсяць. А питомцiв розiгнати по селах. То звiдти йде мор, до речi, всiлякий…

– Дiйте, – мовив губернатор. – А музика нехай грае, хай сьогоднi нiхто нi про що не дiзнаеться.

Галас за вiкном стих, панство забавлялося.

Анну Кавецьку вiв у полонезi легiонер без маски. Вiн заглядав iй в очi, закритi маскою, i шепотiв про кохання вiршем:

Tajemniczy ogien czuje,
Ogien, co dusze przejmuje.[27 - Таемничий вогонь вiдчуваю, вогонь, що душу проймае (пол.).]

Анна зупинилася в танцi, зняла з очей маску, вiдкинула хвилю каштанового волосся на плече.

– Ви говорите словами Северина Гощинського… – сказала, дивлячись мимо обличчя легiонера. – А чи знаете такого його вiрша: «Wy, obskuranci, wy, arystokraci, co zaslonieni, jak tarcza, purpura»?..[28 - Ви, обскуранти, ви, аристократи, що заслонились, мов щитом, пурпуром (пол.).] He знаете… Проведiть мене до вуечка, голова розболiлася.

Коли закоханий легiонер вiдiйшов ображений, стримано кивнувши на прощання головою, Анна припала до плеча Уруського.

– Я не можу тут бiльше, вуечку, iдьмо додому…

– Добре, доню, – зiтхнув Уруський. – Вибач, я хотiв тобi зробити приемнiсть… щоб ти трохи розвiялася…

– Тут дуже тяжке повiтря, голова болить…

– Їдемо, вже iдемо.

Юрба на чолi з Мiхалом Сухоровським пiдiйшла до театру. Бiля входу стояли два жандарми, спиняли людей, вигукували:

– Не буде вистави, театр закритий!

Такого нiхто не сподiвався, ця новина була нiсенiтною i зовсiм неймовiрною: грошi ж заплаченi, i недiля – раз на тиждень!

– Що за гранда? – вийшов на схiдцi Сухоровський. – Хто наказав закривати театр i чому?

– А ти мовчи! – гаркнув на Сухоровського полiцай. – Мовчи, бо й до тебе доберемося, фраере клепарiвський! Фiглями театральними прикриваешся!..

– Пане лямуре[29 - Жандарм.], – аж обм’як плечистий Мiхал, – ви трохи нечемно розмовляете зi мною… Що такого поганого клепарiвцi або льоншанiвцi наробили? Я, добродiю, хлопець клявий, i руки в мене чистi… Але бльочки проданi… Проданi! – впер у полiцая блудний погляд. – Чому театр закритий?

– То не ваша справа – чому, – враз подобрiв полiцай. – Сказано: у мiстi холера, i всi люднi заклади закриваються…

– Брехня! – заревiв натовп i посунув на полiцаiв. – Усi ресторацii i касино аж гудуть! І театр для панiв вiдкриете, то тiльки для нас нiч мала, щоб на вас справжня холера напала!

Сухоровський зовсiм не хотiв, щоб так сталося, але на нього напирала юрба, вiн уперся обома руками за одвiрки, захищаючи служителiв порядку, та натиску стримати не мiг i, пiдiм’явши полiцаiв, вiдчинив собою дверi. Вiн ще переступив нещасних, а натовп цього вже зробити не зумiв: топчучи й масакруючи тiла, увалювався в темний зал театру…

Пан Курковський вiдтранспортовував холерного мерця на замiський цвинтар, що бiля Пелчинського ставу. За возом пiдбiгав Ясьо зi скрипкою пiд пахвою i зi сльозами докоряв понурому вiзниковi:

– Пане Курковський, та що це за нова мода, сакрамент, ховати без музики? Де ж музика, пане Курковський?

Вiзник вряди-годи повертався i цвьохав батогом, щоб вiдiгнати дурного Яся, бо ж заразиться i рознесе холеру по мiсту, його всюди повно. Та це не допомагало, Ясьо бiг i квилив: похоронна музика, як i вiйськова, була для нього великою розрадою. Пан Курковський, побачивши, що не зможе вiдiгнати Яся, тпрукнув на коней, посадив його бiля себе й поiхав далi.




Роздiл третiй


– Отак, мiй колего, почалися в мене бiди, а власне кажучи, життя, – закiнчив свою розповiдь Любимський i вичiкувально дивився на Маркiяна. – Я потроху все вам розкажу, якраз для вас ця розповiдь припасена, я не звiрявся нiкому. Думав уже – й не треба буде… Нiкому нiчого не треба… А бачу – не перериваеться ланцюг. І мав десь початок – до вас i до мене… Тягнеться вiн з безвiстей у прийдешне й закiнчиться, коли молотом розiб’ють вериги… Буде так… Вас цiкавить, як я втiк iз Соловецьких островiв? Утiк. Та про це колись. А може, й не потрiбно… Розкажiть про страту Штоли. Я чув дещо про нього.

– Вам страшно було, коли карали Пугачова?

– Так.

– І бачили себе на його мiсцi?

– Так.

…Вiн стояв посеред дороги – кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарi, з-пiд високоi крисанi, обведеноi замiсть стяжки блискучою бляхою, спадало на плечi смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пiстолi; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топiрця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землi переплетене дротом мотуззя, i, здавалось, принишкли перед цiею зловiсною постаттю: з лiвого боку Черемоша пологi Устерiки i Красноiлля, яке поп’ялося направо угору понад Дiдушковою рiчкою, i навiть Голови, що ген у далекiй iмлi досягали неба лисими кичерами.

«І це був Мирон Штола?» – нетерпляче перебив Маркiяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кiмнатi не було нiкого, хлопцi сидiли на лiжках один навпроти одного, Маркiян упiвголоса розповiдав.

Вiн стояв надто впевнений у своiй силi, так не мiг поводитися опришко, який мав за собою тiльки полохливi далекi недеi[30 - Нетрi (дiал.).] i мовчазних бiдарiв, якi хiба що свiчку явно ставили в церквi перед угодником за здоров’я або ж за душу опришка – хто там знае, за кого бiдний свiчку ставить, а на людях навiть не згадували i тричi до перших пiвнiв вiдрiкалися вiд опришкiв, бо страх великий мали – стоiть он в Устерiках мандаторня Грдлiчки, а пiд нею дванадцять пивниць-катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не мiг би домислитися найкращий богомаз, що для притворiв i бабинцiв малюе Страшнi суди.

Так не мiг поводитися опришко, за цим чоловiком мусила стояти влада, може, навiть мандатор Грдлiчка; вiком чоловiк був десь пiд сорок, обличчя мав пооране ритвинами i вiд вiтрiв синювате, очi важкi, але в цю мить допитливi i жвавi – вiн з цiкавiстю i зверхньою лукавинкою дивився на двох паничiв, що йшли дорогою, стомленi червневою спекою, з вузликами за спинами.

Маркiян та Іван мовчки зiйшли на край дороги, на сам краечок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловiк i гадки не мав iх пропускати, вiн ступив убiк широким кроком i так стояв – дивився упритул на хлопцiв, спершись на бартку всiею вагою тiла.

– Хто есьте? – запитав чоловiк.

– Ми академiки, – вiдказав Маркiян i глипнув на Івана: той зблiд, стояв з опущеними руками, стривожений.

Чоловiк голосно реготнув, аж луна вдарилась об скелю, та миттю згасла посмiшка на борознуватому обличчi, воно спонурилось, чоловiк пронизав темним поглядом хлопцiв i спитав:

– Чого ж ви сюди приплелись? Науку свою несете?

– Нi, самi вчимося, – спалахнув рум’янець на обличчi Маркiяна, а в Івана затремтiли губи.

– Вчитесь? – Чоловiк розiгнувся, опустив лiву руку з гарапником. – Чого ж ви вчитесь тут, у горах: палити, рубати, красти, а ци опришкувати?

– Ми пiсень вчимося, – сказав, продираючи сухий хрип, Іван.

Чоловiк знову коротко реготнув i змовк.

– А куди справилися? – спитав.

– До Вижницi.

– А-а, то iнша справа. Ідiть, iдiть, туди ниньки багато з’iжджаеться всiляких, щоб на завтра встигнути. Там бу-у-уде на що дивитися, i таких пiсень наслухаетеся, що мой-мой!

Вiн вiдступився, а коли хлопцi квапно проходили мимо нього, притримав цупкою рукою Маркiяна, що був крайнiй, i мовив:

– Лиш не пробуйте тутешнього хлопа дурного вчити, йому нинi, опрiч гарапника, нiчого бiльше не треба. Ви зрозумiли мене? Це я вам сказав – Юрiштан!

«А хто такий Юрiштан?» – запитав Базилевич, ближче присуваючись до Маркiяна. «Я розкажу тобi… А тодi ми пiдтюпцем пiшли, майже побiгли, бо про Юрiштана встигли вже всiлякого наслухатися, а коли сховалися за поворотом, я сказав Івановi: «Скоро i в нас будуть своi Шафарики, Коллари, Мiцкевичi i Пушкiни… Бачиш, як б’ють, i не лише чужi… А ти казав, що мало…»

Де тiльки ночували – слухали страшнi розповiдi про Юрiштана. В Устерiках камеральним мандатором був Грдлiчка, а в Грдлiчки отаманом пушкарiв – Юрiштан. Бо без мандатора нема нi панщини, нi шарварку, анi податку, без нього й рекрутiв цiсаревi не доставлять, а мандатор без пушкарiв не дасть собi ради з опришками. Пушкарiв – гiрських стрiльцiв – знайти легко, бо за трьох спiйманих опришкiв казна виплачуе п’ятдесят дукатiв золотом, дае мундир i по десять крейцарiв на днину.

Грдлiчка знайшов Юрiштана аж у Кутах, де вiн панам груби розтоплював, а прославився тим, що доньку за дiвочий грiх цiлий рiк тримав прив’язану у стайнi до жолоба – такий не дасть попусту опришкам, а в Розтоках Волоських появився новий ватаг з тридцятьма легенями – Мирон Штола, що серед бiлого дня забрав у пана Скарбка все золото, яке пан мав дома, спродав його на Волощинi, грошi ж у Головах, Барвiнковому i в Бiлоберiзцi бiдним роздав, а на буковинськiй плоскiй кичерi Ігрецi гульбища справляв, на яких опришки стрiляли з пiстолiв, аж дими стелилися над горами. Тож Юрiштан з ротою пушкарiв шiсть рокiв полював за Штолою, аж поки не впiймав.

Іван i Маркiян слухали й не записували цих розповiдей. А гуцули вечорами пошепки розповiдали про страшного Юрiштана, який у Грдлiчкових катушах людей, запiдозрених у зв’язках з опришками, куе на останне вогниво: зв’язуе руки спереду, а лiктi скручуе ззаду, щоб зiйшлися; задирае ноги поза шию i сковуе; кожному, хто не поклониться Грдлiчисi, дае двадцять п’ять букiв; власну жiнку за зраду водив, обтикану вiниччям, на храми i ярмарки, а синiв, якi вiд нього втiкали, покульчикував, мов телят.

А цiсар добрий, цiсар – батько рiдний, йому можна й поскаржитися, тiльки вiн далеко й нiчого не знае про наше лихо. А тра’ йти людям пiшки до Вiдня, бо нема вже тут порятунку, i Штолу спiймали в Устерiках, сидить вiн у Грдлiчковiй неволi.

«За поворотом ми таки побiгли, бо страх нас пройняв вiд самого лише усвiдомлення, що бачили цю страшну людину-виплодка i розмовляли з ним, а когось вiн тим гарапником катуе, барткою вбивае, з пiстолiв розстрiлюе, а люди терплять i тихо пiсню про Штолу складають, – ми записали одну в Ясеновi, коли ще Штола жив, – i моляться за доброго цiсаря, який iх порятуе вiд Грдлiчки i Юрiштана».

«Ходiмо до мiста, Маркiяне, – пiдвiвся Базилевич. – Стiни вуха мають».

– Важко повiрити, Маркiяне, правда? Менi й самому здаеться нинi, що це моя власна вигадка… – Любимський дiткнувся юнаковi до плеча, щоб вивести його зi стану зчудування: Маркiян дивився на старого i нiяк не мiг його зiставити з тим юнаком, який плив у човнi Бiлим морем. – Не знаю, скiльки часу плив, i весь час при свiдомостi. Одного дня фiнськi рибалки, якi вийшли на ранню ловлю, застали в тихiй затоцi моря обледенiлий човен, а в ньому людину… Та досить, досить цього… Ви не пам’ятаете пiснi про Штолу, яку записали в Ясеновi?

– Пам’ятаю, – шепотом вiдказав Маркiян.

Ой я, хлопець молоденький, мушу погибати,
А Юрiштан iз Грдлiчкою будуть панувати.
Будуть вони панувати, будуть вони жити,
Та будуть вони нашу крiвцю людську добре пити.
Неволями, катушами будуть вас карати,
Не раз мене та опришка Штолу згадувати.

У Вижницi на стратi Штоли цiеi пiснi не спiвав нiхто. Люди сходилися на майдан – деякi самi йшли у тривожнiй цiкавостi, iнших зганяли з усюд пушкарi, щоби бачили i гадку мали. Вони стояли позаду натовпу – на конях, з рушницями й гарапниками, в затиканих павами крисанях.

Народ понуро мовчав, а пiсня, яку Маркiян з Іваном записали в Ясеновi, нiмо дзвенiла повсюди, злiтаючи з Нiмчицького перевалу понад вижницьким майданом з трьома шибеницями на пологий зарiнок за Черемошем, завалений колодами i талбами.

Панськi карети стояли довгим рядом одна за одною над рiкою, панство сидiло на лавицях неподалiк зловiсного мiсця, щоб зблизька бачити суд i кару над опришками; народ, пiдстьобуваний нагайками пушкарiв, утворював пiвколо i далi не поступався, переднiй ряд мiшався, нiхто не хотiв стояти перед шибеницями, страшно було. Маркiян з Іваном вiдiйшли над самий берег Черемоша, далi вiдступати було нiкуди, i втекти звiдси не мали сили. Прийшли сьогоднi з Бiлоберiзки, знаючи вже, куди йдуть, iх гнали не пушкарi, а потреба побачити, i ця потреба була сильнiша вiд страху.

Довга й монотонна, мов голосiння, пiсня ридала в пам’ятi – так спiвала ii жiнка в Ясеновi. Розповiдала вона про Мирона Штолу, який дезертирував з вiйська i тридцять хлопцiв зiбрав, пограбував пана Скарбка, а багатiя Кундака вбив у Стебневi, про того Штолу, що комору мав на буковинському верху бiля Барвiнкового, а в тiй коморi скарбу много, для бiдних призначеного, про славного легiня, якого спiймала стоголова пушкарська ровта Юрiштана у корчмi в Устерiках i запроторила разом з побратимами Джураком i Риндзяком у Грдлiчкову неволю.

Пiсня була довга, як бойкiв свiт, i славила вона силу Штолюка, який на долонi пiднiмав вартового, вихваляла його дотепнiсть: «А кiлько, Штолюк, у тебе того товариства?» – «Кiлько в лiсi, у дуборi, зеленого листя»; розповiдала про опришковi муки в устерiцьких катушах, пiсня голосила про його смерть у Бiлоберiзцi, де пани буцiмто скинули опришка зi скали, а Штола ще жив, i чекала на нього петля на вижницькому майданi.

Нiмчицький перевал уже перестав дихати прохолодою, дiймала спека, пани заслонялися вiд сонця парасольками, люди млiли в кептарях вiд духоти i втоми, йшло до обiду, а кару ще не розпочали. Шемрав майдан, колихався, чутно було плюскотiння Черемоша в напруженiй тишi, аж враз з домiнiального дому[31 - Урядовий будинок у селi.], вiдгородженого вiд майдану старими липами, виiхав галопом на конi кремезний чоловiк з довгим смоляним волоссям, що вибивалося з-пiд крисанi, i хлопцi здалеку впiзнали i здригнулися, а натовп зойкнув i затих – це виiхав Юрiштан.

Вiн стрелив нагайкою, здибив коня, чорна лють i вiдчуття безмежноi свавiльноi сили нуртували, казилися в ньому; вiн роздирав вудилами коневi морду, кiнь пронизливо iржав i крутився пiд вершником, тратуючи переднiй ряд; люд сахався, готовий розбiгтися навтiки перед страшним i диким Юрiштаном, здерев’янiли й Маркiян з Іваном, та вiдступати було вже нiкуди, майдан обступили кiннi пушкарi.

Тодi з-помiж лип вийшли три легiнi в незаперезаних сорочках поверх холошень: середнiй – високий i плечистий, з кучерявим волоссям – мав зв’язанi назад руки, а у крайнiх руки були зовсiм чорнi – нiхто не мiг зрозумiти, чому вони такi. Ззаду йшло п’ять драгунiв. Смертники наближалися до шибеницi.

Юрiштан змахнув рукою, з натовпу вибiг пушкар iз запаленим смолоскипом у руцi, вiн дотикнувся ним до чорних рук Джурака i Риндзяка, i вони спалахнули, мов факели, – були облитi смолою.

Повiльно наближалися до шибеницi, руки в опришкiв горiли, горiло четверо рук, якi вбивали багатiя Кундака, а парубки мовчали, навiть не писнули; в одного рука згасла, вiн притулив ii до палаючоi, щоб загорiлася, i йшов.

«А ми читаемо про Муцiя Сцеволу i дивуемося мужностi римського плебея, який спалив собi руку на очах у етруського царя Порсени, – плакав сп’янiлий Маркiян у кнайпi на Личаковi, а Михайло Базилевич спiвчутливо похитував головою. – Читаемо й не знаемо достоту, чи був такий, я ж бачив нашого – живого».

Засудженi пiдiйшли до шибениць i стали бiля пнiв, укопаних пiд стовпами, руки в опришкiв горiли, один мовчав, зцiпивши зуби, другий уже жалiбно скавулiв, схлипував натовп. До мiсця страти пiдiйшов актуарiй циркульного суду i зачитав вирок, опришки самi поставали на пеньки, i тодi середнiй – був це Мирон Штола – промовив голосно:

– Люди! Не бiйтеся катiв-кровопивцiв, бийте самi грдлiчкiв i юрiштанiв, бо ми вже не зможемо бiльше. Бийте iх, як б’е Кармалюк на Украiнi, таж не вiвцями есьте!.. А ти, – звернувся до Юрiштана, – розв’яжи менi руки! Я сам…

Маркiян стояв iз зажмуреними до болю очима, Іван тремтiв i тримався за Маркiянове плече, йому пiдгиналися ноги. Коли розплющили очi, три опришки гойдалися на шибеницях, пушкарi гасили вогонь на руках убивцiв Кундака, щоб не загорiлися стовпи.

Любимський сидiв i слухав, затуливши долонею обличчя, а як Маркiян замовк, сказав:

– Мовив Сковорода: «Чим житиме народ, коли в нього не стане меча? Та коли вiн матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподiбниться кременевi, в якому притаiвсь вогонь». Добре сказав Сковорода. А «Енеiду» я вам позичаю. І… вибачте, колего, я втомився.

Маркiян вийшов iз Закладу Оссолiнських з дивною полегшею на душi. Пригнобленiсть, яка тяжiла над ним, тиснула почуттям безвиходi вже довгий час, придавлювала прокляттям батька, враз зсунулася з плечей, немов тягар зменшився наполовину, – ба нi, тягар був такий самий, але порiвняно з тим, який пронiс на собi цей старий чоловiк, здавався малим, мiзерним, i Маркiян засмiявся, втямивши, що лиха ще й не було, воно лише гряде, i треба бути до нього готовим – треба уподiбнитися кременевi, в якому притаiвся вогонь. Бо немае iншого виходу, немае!

Вiн iшов навмання Палацовою вулицею в бiк касино Гехта, сам не знав, чому йде в той бiк, певне, тому, що в тiй сторонi, далеко за мiстом, святкували нинi недiлю i Пiдлисся, i Княже, а йому треба до батька.

Назустрiч iхала бричка. Вiзник чомусь ii раптом зупинив. Зупинився i Маркiян, сторопiв: на нього дивилася з-пiд широкополого капелюшка з вуаллю панна, вона мала великi темнi очi й печально закроенi уста: панна була гарна й нiжна, вона вiдхилила вуаль, придивляючись до юнака, i вiн зрадiв, що в цьому темному довколишньому свiтi iснуе свiтло й чистота, i задивився на незнайому, вдячний iй за цю мить краси.

Маркiян чекав, поки бричка рушить, бо сам перший не мiг пiти, знав-бо, що нiколи бiльше не побачить цiеi дiвчини, а мусить ii образ запам’ятати, щоб свiтився в ньому, коли стане сутiнно. Панна посмiхалася й повернула голову до старшого добродiя, який сидiв поруч.

– Ви не впiзнали мене, Маркiяне? – заговорив добродiй, перехиляючись через колiна дiвчини. – Я ж задля вас сказав вiзниковi спинити коней.

– Пан Уруський?!

– Прецiнь я… А чого ви такi заклопотанi? Чи, може, побачили гарну панянку й ослiпли? Це моя племiнниця Анна… Щось переказати вашому дiдовi?

Маркiян зам’явся, панна посмiхнулася до нього, i це додало йому смiливостi. Вiн попросив:

– Вiзьмiть мене з собою… Менi треба до батька.

– З приемнiстю. Сiдайте, мiсце е.




Роздiл четвертий


Розлючений натовп, якому вiдiбрали можливiсть насолодитися наперед оплаченим театральним видовищем, спам’ятався, коли побачив кров.

Потоптанi, з закривавленими обличчями й руками охоронцi порядку борюкалися пiд сотнями нiг, розпачливо кричали, повзли униз по схiдцях, пiднiмалися й падали знову, та врештi юрба, перелякана тим, що вчинила, розступилася; полiцаi, без кашкетiв, зброi i регалiй, повзли по бруку, немов черв’яки, стогнали, пробували стати на ноги. Юрба ще якийсь час стояла в нерiшучостi, але почулися за Ринком, десь бiля арсеналу, свистки, голосна команда й тупотiння копит – це був сигнал, що битва за театр програна, i натовп вiтром здуло. Тi, що ввалилися проходом досередини театру, вибiгали, немов з пожежi, не думаючи й не дбаючи тепер про свого улюбленця Сухоровського, бiля нього залишився тiльки коваль Йосип з Круп’ярськоi, вiн замкнув зсередини дверi театру.

– Давай драла, Йосипе, поки не пiзно, – вiдiмкнув дверi Мiхал. – А менi вже все одно, тепер знайдуть i на Клепаровi. Ex, wojsko jedzie, banda gra, pan kapitan w portki sra…[32 - Вiйсько iде, музика грае, пан капiтан в штани накладае (пол.).] Але ж хто мiг подумати, що така гранда станеться. Ну, йди, йди, Юзю…

Сухоровський випхав товариша за дверi, подивився йому вслiд, той зник у сутiнку за рогом театрального будинку. Мiхал хвилину вагався, не знаючи, що робити: потоптаних полiцаiв бiля театру вже не було, на бруку темнiли тiльки кривавi слiди. Уже ступив було, щоб i собi пiрнути десь у закамарки – йому це не першина, але в ту мить побачив, як з обох кiнцiв вулицi увiрвалися на конях полiцаi, сахнувся назад i миттю замкнув зсередини дверi.

«Сюди вламуватися не будуть, – подумав. – Який не е, а все ж храм Мельпомени. А потiм щось придумаю… над колосниками е в даху отвiр, можна буде вилiзти. Але що з того?.. Полiцаi, слава Господу, живi, i вони мене викажуть, хоч я Богу духа винен. А тодi про все нагадають».

У театральному залi було темно, хоч око виколи, а пiсля рейваху та крику – тихо, аж моторошно; згодом очi почали звикати до темряви, з неi проступили ряди крiсел у партерi, боковi ложi й вiдкритий помiст сцени з бутафорними деревами, кущами i чорним дахом хатки, яка визирала з-помiж дерев, – дiм Ганнусi з Погулянки.

На вулицi тупотiли конi, перегукувалися полiцаi, хтось там пробував клямку дверей, потiм загримотiв кулаком; гримiт стих, полiцаi перемовлялися щораз тихiше, а потiм цокiт копит почав вiддалятися у бiк ратушi.

Сухоровський полегшено передихнув i пiшов помiж рядами до сцени, засунувши руки в кишенi свити. Там було повно мiдякiв, кишенi обвисали, i вiн зi скрухою подумав, що цi грошi стали першою його ялмужною[33 - Милостиня.]; вiддати iх кожному, хто хотiв сьогоднi потрапити в театр, нiяк не вдасться, бо ж не всiх i знае, пропив би iх у «Пекелку», скликавши льоншанiвських парубкiв, але й цього, мабуть, не зможе зробити – тепер таки вже доведеться звiдати покоiв у Бригiдках або Кармелiтках.

До серця волоцюги добирався туск. Інша справа з клепарiвськими хлопаками красти на святоюрському ярмарку в мужикiв сало та ковбаси чи забивати баки пейсатому Мордковi на Ринку й потягнути на його очах з крамницi лисяче хутро або ж засунути руку в касу; зовсiм iнше дiло – зупинити бричку на Замарстиновi й обчистити кишенi у вельможного пана, – але ось ця ремiснича кривавиця, якоi не зможе вiддати шанувальникам його вистави, буде мучити i в тюрмi, якщо вже доведеться.

Вмостився у крiсло в першому ряду, де завжди сидiв на спектаклях своеi «Ганнусi», i смiшно йому стало, коли змiркував, що, крiм доволi прибуткового основного промислу, вiн для якоiсь мари займався такими дурницями, як театр, з чого не мав заробiтку навiть на кольонську воду[34 - Одеколон, парфуми.] для коханки, а ще витрачав даремно час – за вивiтрiлим пивом – у кнайпах, де спiвали розмаiтих пiсень, а вiн iх записував, щоб не забути, – бо шкода було, адже другий раз такоi самоi, може, бiльше й не почуе.

Тих пiсень – батярських, жартiвливих i таких, що сльозу витискали, – записав тьму-тьмущу, коло десятка зошитiв. Якось пiсля злодiйськоi вилазки на Голоско Мiхал вiдпочивав у своiх сутеринах на Клепаровi – знiмав пiдвальну кiмнату в базарноi сидухи. Вилазка не вдалася, треба було накивати п’ятами i надовго затягнути на останню дiрку пояс. У великiй нудьзi вiн розгорнув тi зошити, промугикав, лежачи на лiжку, усi записанi пiснi – смiшнi, батярськi i жалiсливi, i з них, несподiвано для нього самого, зринула постать дiвчини, що втратила жениха, якого забрали в рекрути, та дiвчина пiшла гуляти по шинках та кав’ярнях, багатьом потiхою стала, а коли жених, дезертирувавши з вiйська, навiдався до неi вночi, вона вже була передмiською шльондрою.

Отож тодi, затягнувши пояса, вiн подiбними до пiсень вiршами написав свою «Ганнусю з Погулянки», i здалася вона йому не гiршою, нiж «Сирена з Днiстра» з ii придуркуватим Тереферцiем – Сухоровський не пропускав жодноi вистави в театрi i своiх хлопакiв теж деколи брав з собою.

Полiцiя нюшкувала по Замарстиновi й Клепаровi пiсля надто зачастiлих нiчних грабункiв, намацала пiдвал Сухоровського, зробила обшук, але нiчого не знайшла, а Мiхаловi шеврони поховалися хто зна й де. Промисел припинився, а iсти щось треба було, то пiшов Сухоровський iз своею п’есою, польсько-русинською мiшаниною писаною, до самого директора театру Камiнського; той прочитав ii й купив за п’ятдесят ринських з правом одного процента вiд проданих квиткiв. Це порятувало на якийсь час Сухоровського i його компанiю, шеврони похвалили за це отамана, а потiм самi злодii не були з того радi, бо Мiхал усе рiдше задумував нiчнi вилазки на щедрi грабунки, а про деннi – на базарах – уже й слухати не хотiв; спаскудився отаман тим дурним театром, розпродував бльочки на Хорунщизнi та Льоншанiвцi, а волоцюги без нього були геть безпораднi.

Сухоровський сидiв у крiслi, дивився на заставлену декорацiями сцену, де нинi мало вiдбутися таке миле глядачам i йому самому дiйство, i вiдчув у серцi велике вдоволення, що зробив це, що трохи дав замореним роботою людям iнакшоi недiльноi втiхи, нiж горiлка i вино; сам же тiеi втiхи не мав нiколи або ж збирав тiльки крихти – вiд iнших; таке було його життя, що хоч сядь та й плач, а тепер, через цю кляту холеру, ще гiрше буде.

Не хотiв нiчого згадувати, нi за чим не жалiв, хiба тiльки за тим, що довго або й нiколи вже не сидiтиме тут, у цьому крiслi в передньому рядi, i аж тепер утямив, що тiльки цьому гмаховi[35 - Будинковi (пол.).], який називаеться театром, належала вся його душа, а все iнше було побiчне i марне.

І чого ж то так? Чого – так?.. Адже життя починалося зовсiм iнакше – i, може, я був би нинi не гiршим, нiж Фредро, а таки не гiршим, Фредро знае тiльки аристократiв, а я i панство знаю, i простолюд.

Нi, таки нiчого не хотiв згадувати. Завтра йому за нинiшню гранду надiнуть бранзолети; не могли впiймати його на дiлi, всиплять йому тепер за все разом. Тодi буде багато часу для спогадiв.

Їде жовнiр вулицею, не зайшло ще сонце,
Виглядае дiвчинонька в кватирку-вiконце.
– Добрий вечiр, панi моя, прийми мене на нiч,
А я тобi з серця свого вiддам «на добранiч».
– Злiзь iз коня, жовнярику, та прошу до хати.
Поговоримо з тобою, заки прийде мати.
Летить ворон чорнокрилий та летячи кряче,
Не едная дiвчинонька за жовнiром плаче…

Сухоровський наспiвував пiсню, яка мала нинi прозвучати зi сцени, вона була довга i хотiлося ii спiвати всю до кiнця, та почув серед тишi вкрадливi кроки, схопився – це лямури! – кинувся до сцени, там, над колосниками, в даху отвiр… Але почув голос i спинився.

– Це я, Мiхале Сухоровський, директор театру… – Камiнський зупинився поодалiк, похитав головою. – Що ж ви наробили, негiднику? – Пiдiйшов ближче, сiв у те крiсло, де сидiв Мiхал, i бiдкався: – Це ж вам не Клепарiв, а театр. А щоб я краще був умер, нiж мав зв’язатися з вами, волоцюго ви непоправний… Таж тепер закриють театр не на час пошестi, а назавжди, ми давно владцям сiллю в оцi… Та сiдайте, сiдайте, чого стовбичите? Нiкуди ж не втечете, а нiч довга. Поставимо в цьому порожньому залi виставу-дiалог. Це буде щось нове… Ех, дав Бог росту, та не дав розуму… та сiдайте вже!

– Що ви тут робите, пане директор? – спитав Сухоровський, вражений несподiваною появою Камiнського. Присiв поруч.

– Це я повинен би спитати, що робите тут ви? Я ж, як Ісус, прийшов у сей храм вигнати мiняйлiв i розбiйникiв – чернь, в якоi ви стали апостолом.

– Я зараз пiду. А бiльше нiкого тут немае… Тiльки не розбiйники вони i не мiняйли. То чеснi люди…

– І ви?

– Що – я?..

– Дякуйте Богу, що я вiдправив полiцiю зi службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився – кроки чув.

– Ваш порятунок менi не допоможе, мене впiзнав лямур…

Камiнський пiдiйшов до свiчника, що стояв над оркестровою ямою, засвiтив свiчку. Ожили декорацii на сценi, над Ганнусиною хаткою заколихалися березовi гiлки. Мiхал не вiдривав погляду вiд сцени, нiби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камiнський:

– Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нiчого не знав, коли брав у вас п’есу. А потiм вдавав, що не знаю…

Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрi тихi очi Камiнського, обведенi павутинкою зморшок, немов оцiнювали красиве обличчя Сухоровського. Мiхал впер у директора незалежно-нахабний погляд, напевне, цього погляду нiхто не витримував, та Камiнський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвiтовi над служителем муз.

– І звiдки у вас такий симбiоз, здавалось би, зовсiм не поеднаних мiж собою нахилiв: злодiйство i мистецтво? – наступав директор, щоб хоч на мить пiдкорити собi цього самовпевненого силача.

– Ох-ох, – зацмокав iронiчно Сухоровський, – а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як i всi… Ох-ох… Та ви аж на пальчики стаете, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як вiск при появi в ложi директора полiцii, а побачити в театрi губернатора – ваша заповiтна мрiя. Я ж до цих злодiiв навiть не вмився. Ви знаете, як вони крадуть? Явно, на людях, безсоромно, та ще й мiну при тому корчать таку, нiби честь роблять пограбованому… Якi ви несправедливi! Мене ось зневажаете, а пана Фредра, примiром, обожнюете, а вiн так само, як i я, валявся по корчмах i борделях!

– Не смiйте, чуете, не смiйте! – скрикнув Камiнський, схоплюючись з крiсла. – Не смiйте так висловлюватися про велику… про великого письменника!

Схопився i Сухоровський. Вiн був майже удвое бiльший вiд Камiнського, нахилився над ним, директор злякано вiдступив. Мiхал зняв з голови цилiндра i кинув ним об долiвку.

– Так, я злодiй, – прохрипiв. – І це не робить менi честi. Але я ним не вродився. І моя мати, селянка з Неслухова, теж не крала. Я ж навчився читати в парафiяльнiй школi, я ж маминих пiсень i казок наслухався i покинув дiм, щоб дотягнутись до наук. І вчився… Мене били за те, що я русин, а я кiнчав тривiальнi, нормальнi школи… Е-е, якби я народився польським аристократом, як пан Фредро!.. Але сiдаймо, директоре, а то ще поб’емося. Я вас дуже шаную… та й бити вас нi по чому… Пане Непомуцен, я вчився у Studium Ruthenum[36 - Русинськi студii (лат.).] при унiверситетi, можете собi уявити? Я мрiяв стати учителем, щоб просвiщати сiльських дiтей – якi ж бо дурнуватi дячки сидять за столиками в парафiяльних школах. І що – закрили русинськi студii, а в Studium Latinum[37 - Латинськi студii.] я не пiшов, i без мене е кому задурманювати латиною й нiмщизною русинських дiтей…

Сухоровський вiдгорнув гривку русявого волосся з чола, без цилiндра на головi вiн виглядав зовсiм iнакше: нахабнi очi потеплiли, широкi плечi опустилися, у мерехтливому сяйвi свiчки обличчя здавалося навiть добродушним – може, то вiд згадок вiн обм’як. Камiнський зi спiвчуттям i подивом придивлявся до отамана клепарiвських волоцюг, простягнув до нього руку, хотiв сказати якесь слово, та Мiхал продовжував сповiдь.

– Але дав менi Бог силу, i я став ярмарковим акробатом. Мене затягнуло надовго ярмаркове життя. Там свiй, скажу вам, свiт: галас, торги, сварки, а лайки такоi добiрноi нiде не почуеш, та найбiльше я любив лiрникiв i iх жебрання. Не наслухаешся! Як стануть вони, калiки перехожi, з бородами, з торбами, з латками – зовсiм на святих схожi, а отаман iхнiй на самого Господа Бога, i жебонять на лiрах, i плачуть, i смiються, все там почуеш – вiд «брате мiй, брате, вельможний багачу, создай менi хлiба i солi» до «панi вельможна, я би паню полюбив, якби було можна…» Я те все записував… А одного разу на святоюрському ярмарку у Львовi я, за грошi, розумiеться, пiднiмав обома руками по мiшковi пiску вагою в корець, потiм залiз пiд селянського воза i пiднiс його на спинi, а врештi став на голову i довго так стояв бiля нашого шатра, мiй товариш збирав мiдяки, та раптом я побачив знайоме обличчя жiнки ген аж пiд небом i впiзнав: це була газдиня з Неслухова, сусiдка моеi покiйноi матерi. Вона сказала: «Дивiться, до чого довчився наш Михайло». Тодi я став з голови на ноги i бiльше на ярмарки не вертався. А далi Клепарiв, театр… Паршиво те все… Якби-то, пане Камiнський, моя мати пiсень не спiвала, якби я не пiшов у парафiяльну школу… Боже, яку б то робучу силу мав на своему фiльварку неслухiвський дiдич Дiдушицький!

Камiнський мовчав i тепер уже не дивився на Сухоровського.

– Бачите, як бувае, – пiдвiвся Мiхал, пiдняв з долiвки цилiндр, надiв на голову. – А з вашого театру я майже нiчого не мав. Ще менше, нiж з акробатичних фiглiв на ярмарку… Моею платою була радiсть тих, яких ви називаете черню. То для них я робив, а для себе нi краплi… Випустiть мене чорним ходом, пане Камiнський. А там уже – як Бог дасть.

– Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував еси посланих до тебе, – прошепотiв Камiнський. Вiн пiдвiвся i пiшов попереду Сухоровського до службового виходу.

…Мiсяць блукав по небу помiж хмарами i хилився до заходу, вiзник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозi, – за Буськом осiннiми ночами лягають густi тумани, можна й заблудитися.

Вечiр був прохолодний, пан Уруський витягнув з-пiд сидiння бараницю, накрив нею своi i Аннинi колiна.

– Потягнiть до себе, – сказав до Маркiяна. – Вона широка.

Анна зауважила, що юнак надто несмiливлй, вона сама розправила бараницю i дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркiяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркiяновi вiд цього було солодко i страшно. Анна була дозрiла i зваблива, на мить ii очi зупинилися бiля його очей, з них лилося на нього добро i досвiдчена поблажливiсть; Анна посмiхнулася, обдала Маркiяна пахучим подихом i вiдкинулася на спинку сидiння.

Маркiян сидiв непорушно, мов натягнута струна, спiльне покривало стiснило всiх, вiн вiдчув бiля себе притулене до нього тепле тiло Анни, i незнана досi млiсть пройняла його всього. Сидiв незворушно, боячись, щоб вона не вiдсунулась, сам хотiв вiдсунутися, та не мав сили цього зробити; Анна почула його тремт, зрозумiла i розмовою намагалася узвичайнити цю вимушену близькiсть.

– Ви вчитеся у Львовi, пане Маркiян? А де?

Уруський, видно, нiчого не знав про Маркiяновi клопоти, вiдповiв за нього:

– Так, вiн слухач унiверситету i питомець духовноi семiнарii. Гордiсть отця Семена з Княжого, а ще бiльше – дiдова, отця Авдиковського з Пiдлисся…

Маркiян весь зiщулився, вмить схолоднiло тiло Анни, вiн мало що не викрикнув: «Нiякий я не слухач i не питомець!», та поруч сидiла прекрасна панна з нiжним обличчям i тужливо закроеними губами, вона дивилася на юнака, любуючись ним, вiн боявся сполохати цей погляд, тому промовчав, а перед очима постав схилений, худий i сивий батько… Дивиться на нього чужими очима i витискае крiзь зуби страшнi слова: «Зганьбив ти мене, будь проклятий, не мiй ти син».

Торохтять гостинцем колеса, скорочуеться дорога до Пiдлисся, серце все бiльше i бiльше боязко щемить; мiсяць хилиться до заходу, темнiе нiч, зникають у пiтьмi пан Уруський з племiнницею, а колеса вже котяться по простеленiй душi, витискаючи на нiй болiснi слова каяття i благання:

Отче, ох, отче, сли ся мнi придало
Днi життя твого полином згiрчити…

– Ви будете священиком, Маркiяне? – почувся з пiтьми хриплуватий м’який альт. – А чим захоплюетесь, крiм теологii?

Сли коли око твое жалем запало,
Сли-м був нещасливий серце закривлити…

Голос Анни довго йшов до Маркiяна, i врештi вiн таки почув його.

– Я теологiею не захоплююся, панно… – вiдказав Маркiян i знiяковiв вiд ii щирого смiху, намагався згладити свою категоричнiсть: – Тобто мене цiкавить лiтературний бiк теологii… Я лiтературу люблю, iсторiю…

– Маете рацiю, – вже крiзь сон пробурмотiв Уруський. – У русинiв тiльки попи й хлопи, а це нерозумно…

Прости м’я, отче, бо я ся каю,
Жалем серце бiдне мое прозябае…

Маркiян схлипнув, стрепенувся, вiдчув на собi пильний погляд Анни, вона зараз запитае, чому вiн спохмурнiв. Випередив ii:

– А ви чим захоплюетесь?

– Гм… Звичайно, лiтературою, поезiею, чим iще може захоплюватися збiднiла шляхтянка… Але я маю i фах – я пiанiстка. Народилася в Краковi, вчилася у Вiднi, тепер живу бiля Львова. Така собi перелiтна пташка i не знаю, що, власне, е моiм… – Анна стиснула тужливо губи. – Тепер працюю концертмейстром у хорi Амадея Моцарта-сина, вiн живе у Львовi, заснував музичне товариство.

– Я й не чув про це…

– І все нiмецьке, все нiмецьке… Вуечек впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщi. А ii ж немае…

– Є Польща, – крiзь дрiмоту озвався Уруський. – Є народ польський.

– Але ж ми його не знаемо, вуечку. Нi ви, нi я. А живемо серед русинiв, i iх теж не знаемо. Ми немов на iншiй планетi…

Твоi нiженьки сльозами зливаю,
Ах, прости синовi, хай не загибае!.. —

зойкнуло Маркiяновi в грудях.

Анна сказала:

– Ви такий мовчазний… А скажiть, кого ви найбiльше шануете з польських поетiв? Тiльки нiчого не говорiть про Мiцкевича, його всi шанують.

– Я… – задумався Маркiян. – Я люблю Фредра.

– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львiвських салонiв у бальовому фраку… спiвець аристократичних недобиткiв. – Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливостi. – Я знаю цього пихатого богемiста з паличкою, вiн приходить слухати нашi концерти.

– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, лiберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжнiй.

– Талант виявляеться не тiльки в майстерностi вiрша, вуечку, а ще й у тому, про що цей вiрш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезii, борець, революцiонiст, хоч i не завжди його строфа досконала… Його «Канiвський замок»… ви не читали, Маркiяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспiвуе вашу iсторiю! – запалювалася Анна.

– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо вiдказав Маркiян, на мить прохолонувши до Анни, – ii захоплення Гощинським здалось йому навiяним, штучним. Запитав: – А ви i з поетом знайомi?

– Та нi, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навiть поняття, де вiн живе…

– Тепер у Варшавi, – вставив Уруський. – Я зустрiчався з ним колись у Львовi.

– І менi не сказали?

– Ну, з ким я не зустрiчався… А ось уже й Ожидiв. Ви заночуете у нас, Маркiяне, правда?

– Нi, нi, зупинiться бiля дороги на Бiлий Камiнь. Звiдти до Пiдлисся рукою подати, я пiшки…

– То, може, вуечку, пiдвеземо його, адже чорна нiч, – запропонувала Анна, i знову тепло хлинуло вiд неi на Маркiяна.

– Та що ви… – пробував заперечувати.

– Мовчiть, ви ж у нашому полонi. – Анна торкнулася рукою до Маркiянового плеча, крiзь сутiнок вiн побачив наближенi до нього великi темно-брунатнi очi. – Гм, я кажу – «мовчiть»… А ви й так – наче нiмий.

Бiлокамiнською вибоiстою дорогою конi йшли поволi, i чим ближче пiд’iжджала бричка до Пiдлисся, тим терпкiше ставало на серцi в Маркiяна. Перед ним неминуча зустрiч з батьком, з ним слова покаяльного вiрша, якi шматують душу, а за ним… За ним зараз прогуркотить i стихне бричка Уруського, зникне, може, назавжди, прекрасна панна, i схолоне тепло, що зiгрiло його у тяжку хвилину.

Тiею самою дорогою – через Ожидiв, Юськовичi й Олесько – пiзно вночi поволi пробирався крiзь темряву ридван, запряжений двома парами коней: граф Едмунд Ржевуський iхав з бал-маскараду до Пiдгiрець у товариствi дорогого гостя iндiйського князя Соломона Бальзамiна i старого шамбеляна Йов’яльського – доньки i зятi зiпхнули недорiку на тиждень гостинному графовi, нинiшньому розпорядниковi Пiдгорецького замку.

Індiйський князь був стомлений, йому вже набридло розповiдати довiрливому, з романтичною душею Едмундовi про благословенну краiну Аракан, яка притулилася до Бенгальськоi затоки вiчно теплого Індiйського океану; Бальзамiн iхав до Пiдгiрець тiльки з однiею метою – взяти решту грошей у Ржевуського на його поiздку до Аракана, котра вiдбудеться приблизно через мiсяць. З паном Едмундом домовлятися доволi легко, а от з графом Яблоновським iз Любеня було набагато важче. Довго довелося його вмовляти, поки вiн погодився купити iндiйського слона, та врештi таки вдалося його переконати, що присутнiсть такоi екзотичноi тварини на графськiй конюшнi незмiрно пiднесе його престиж серед магнатiв, – Соломон отримав грошi. Вiд Ржевуського вже мае завдаток, завтра вiзьме решту, тож можна спокiйно й поспати в ридванi. Тiльки ж замрiяному графовi не закриваеться рот, вiн тепер узявся розповiдати старому шамбеляновi про Аракан.

Йов’яльський начебто й уважно слухав, вiдвiсивши нижню губу; у закритому ридванi пiд стелею гойдався лiхтар, вiн подвiйно вiдбивався в маленьких очицях шамбеляна, i Ржевуському здавалося, що очi старого горять цiкавiстю, тому й не дратувало його одне i те ж питання, яке Йов’яльський раз у раз повторював:

– Аракан? A sa w nim ludzi-i?[38 - А е в ньому люди-и? (Пол.)]

Врештi шамбелян набрид Ржевуському, вiн повернувся до iндiйського князя, обережно дiткнувся до його руки, щоб розбудити: пан Едмунд хоче йому розповiсти про свiй славний рiд, який завжди стояв на чолi боротьби з несправедливiстю.

– Та розповiдайте вже, розповiдайте, вашмосьць, – пробурмотiв невдоволено Бальзамiн i знову зiмкнув повiки.

Отже, його свiтлiсть князь повинен знати, що в родi Ржевуських були й гетьмани вiльноi колись Речi Посполитоi, i прийде час, коли цей рiд у нинiшньому колiнi очолить народ Польщi в боротьбi проти нiмецько-росiйськоi неволi. Вiн, Едмунд, уже багато рокiв пише фiлософську працю, яка стане полiтичним звинуваченням австрiйськiй i росiйськiй iмперiям; ту працю вiн розмножить у сотнях спискiв i розповсюдить iх серед польськоi аристократii – тодi вона прокинеться до боротьби за волю. Нi, нi, вiн зовсiм не торкаеться сучасноi полiтики завойовникiв: Ржевуський на пiдставi праць Гераклiта, Платона, Епiкура, Марка Аврелiя доведе неминучiсть загибелi iмперiй – його праця буде iдеологiчною основою боротьби. А повстання пiднiме двоюрiдний дядько Едмунда – Вацлав Ржевуський, дiдич Савранi на Волинi.

Пан Бальзамiн нiчого не чув про Вацлава Ржевуського – славного Ревуху, про якого украiнський люд уже й пiснi склав? Е-е, то послухайте, вашмосьць!

Едмунд заспiвав, сам собi диригуючи вказiвним пальцем:

Ой, поiхав Ревуха по морю гуляти,
Перевiсив через плечi сагайдак багатий.
Грай, море, сине море, чорне море,
Галагiгi-гей!
Галагiгi, галагiгi, галагiгi-гей!

– А со to jest galagigi?[39 - А що означае – галагiгi? (Пол.)] – засвiтилися з очей Йов’яльського два лiхтарики.

– У цьому пiсенному вигуку виливаеться козацька буйнiсть, пане шамбелян, – пояснив Едмунд. – Ревуха збирае пiд свою булаву украiнських козакiв.

– A kozacy – to ludzi-i?[40 - А козаки – то люди? (Пол.)] – допитувався Йов’яльський.

– То лицарi, пане шамбелян, якi колись через нашу окрутнiсть воювали проти нас, а тепер iх треба воскресити…

– І oni pоjda na moskali-i?[41 - І вони пiдуть проти москалiв? (Пол.)]

– І на австрiякiв, пане шамбелян! О-о, мiй дядько – велика людина, ви чуете, ваша свiтлiсть князю? Вiн багато рокiв провiв у Арабii, вернувся звiдти емiром, як оце ви – iндiйським князем, вiн так i назвав себе емiром Тадж-ель Фегером, вiн заснував у Савранi бiля Старокостянтинова новий Запорозький кiш! У нього е своi спiвцi й лiрники, вiрний друг емiра славний стихотворець Тимко Падура уже пiшов по Украiнi будити лiрою народ, який проголосить Вацлава своiм гетьманом Ревухою, i поведе вiн, на бiлому конi, стотисячну козацьку армiю на битву. О-о, пане Бальзамiн, тодi ми забудемо, що е на свiтi Аракан – вiльна краiна, в якiй немае анi тюрем, анi в’язнiв, наша ойчизна сама стане такою.

Соломон Бальзамiн спав, закутавшись у бiле фередже; захоплений рожевими мрiями Едмунд не помiчав цього, а Йов’яльський допитувався:

– А beda zyc w niej ludzi-i?[42 - А будуть жити в нiй люди? (Пол.)]

– Будуть, будуть, пане шамбелян! – вигукнув Едмунд.

Ржевуський взяв у долонi голову, похитував нею, крiзь пальцi протiкали сльози розчулення.

– А я поiду, поiду з вами в Аракан, – схлипнув, – подивлюся, збагну, вивчу i повернуся…

Козак пана не знав звiку,
Вiн родився на степах,
Стався птахом з чоловiка,
Бо зрiс в кiнських стременах! —

заспiвав Ржевуський, i Бальзамiн прокинувся вiд бравурноi пiснi.

Вiн притулив складенi долонi до чола, на якому чорнiла родимка iндiйського магараджi, запитав:

– Уже приiхали-сьмо до вашого замку, що ви такi веселi?

– Ще трохи, ваша свiтлiсть, ще трохи, i ви побачите розкiшний палац, власнiсть мого двоюрiдного брата Леонтiя, який живе у серцi Польщi – Варшавi. О, що то за палац! Його будував коронний гетьман незалежноi колись Речi Посполитоi Станiслав Конецпольський за проектом Боплана. А в ньому зали – кармазинова, китайська, золота, дзеркальна…

– A sa w tym zamku ludzi-i?[43 - А в тiм замку е люди? (Пол.)] – знову запитав Йов’яльський.

– Ми там будемо, ми, пане шамбелян!

Бальзамiн опустив долонi, поглянув на щасливе обличчя Ржевуського i вдоволено посмiхнувся.

Ридван зупинився. Пан Едмунд вiдчинив дверцята, вийшов, допомiг зiйти Бальзамiновi i Йов’яльському й маестатичним жестом показав на шпилi замку, що проступали крiзь ранковi сутiнки.

…Агасфер iшов своiм звичним недiльним маршрутом, наче нiчого нинi з ним i не трапилося, одне тiльки, що не пiдводив на зустрiчних допитливого погляду: був задуманий.

Заклавши руки за спину й затиснувши в долонях голову палички, що волочилася за ним i видзвонювала закованим кiнцем об камiння, вiн квапно крокував, нiби мав до когось пильну справу. Гетьманськими валами, понад смердючою Полтвою дiйшов до плацу Каструм, на якому завжди паслася прив’язана довгим шнурком до палi Аронова коза – Агасфер кожного разу ii обминав, а коли вона войовничо наставляла роги, замахувався на неi палицею. Тепер зупинився, згадавши щось. Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега i закiптюженим, складеним iз кiлькох шибок вiконцем заздрiсно дивилася на бароковi капiтелi колон Низького Замку, на великi вiкна й балкони, пiдпертi атлантами. Арониха розвiшувала мокре шмаття на шнури – в неi був буднiй день, i ii не обходила християнська недiля; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну i сигари. Вiн дуже здивувався, побачивши, що Агасфер пiдходить до його трафiки[44 - Єврейська крамничка.] – нiхто ж бо нiколи не бачив, щоб старий курив.

Арон вдавав, що не помiчае Агасфера, йому нiяково було дивитися цьому дивному чоловiковi в очi, якими вiн немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свiй подив, уперше почув його голос:

– Ароне, – прошепотiв Агасфер, нахиляючись до трафiкаря, – ти еврей i мусив би знати, чому мене називають Вiчним жидом?

Арон розкладав на столику крам i не пiдводив голови: старий постоiть трохи й пiде.

Але Агасфер не вiдходив, чекав вiдповiдi.

Що було робити: трафiкар розiгнувся, якийсь час дивився крiзь примруженi повiки на старця, погладжуючи бороду, врештi посмикав себе за пейси, що викручувалися з-пiд ярмулки, мовив розважливо:

– Кожен, хто хоче бiльше знати, нiж знае, мусить читати Святе Письмо.

– Я не вмiю читати, – зiтхнув Агасфер.

– Хто не вмiе читати, той умiе слухати, – пiдвiв пальця Арон. – Але знаеш що: спитай про це краще у Вольфа на Личаковi, ти заходиш до його цукернi.

– Вiн дае менi булочку, але говорити зi мною не захоче – Вольф багач.

– Тодi зайди до рабина в синагогу Золота Роза, той все знае.

– Рабин теж не захоче вести зi мною балачку, я ж не еврей.

– А хто ж ти? – Ароновi ставала вже цiкавою розмова з Агасфером, якого знае скiльки живе, а голосу його не чув нiколи.

– Я не знаю. Я цiсарський… Ти, Ароне, бiдний, але тобi лiпше: знаеш, що ти еврей, пам’ятаеш своiх батька, матiр, ходиш на iх могилки, а в мене пропала пам’ять на те, що було, забутий мiй рiд, усе забуто, а я живу, здаеться, вiчно, i смертi нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, i жодного проблиску немае в темнiй пам’ятi, а коли питаю когось, хто я, менi кажуть: цiсарський…

Арон уважно слухав старого i ледве вловлював, що вiн говорить; Агасфер мiшав польськi, русинськi, нiмецькi слова, вiн не мав навiть своеi мови – не тiльки роду.

– Воно, напевно, так i е, – вiв далi Агасфер. – У пiдвалi на Пекарськiй я маю тапчан, пiдвал теплий, i нiхто мене звiдти не виганяе. Чому не виганяють – цiсар не дозволяе. Бо цiсар всесильний: захотiв би – i я б закоцюб на вулицi. Це ж вiн, бо хто ж iнший, звелiв давати менi iсти. Хiба Вольф з доброi охоти вгощав би мене булочкою в недiлю або ж Каська на Личаковi залишала б для мене щовечора трохи юшки в котлi й не продала б ii за день у своiй харчiвнi, якби не цiсар? А так! Нiхто з доброi волi не подасть нiкому навiть води… Нема таких… А нинi сказали менi, що i я не подавав… Ароне, може таке бути, що я жив ще тодi, коли Ісус iшов на Голготу?

Трафiкар пригладжував кучерявi пейси i зi спiвчуттям дивився на Агасфера; Арон бiдний, але йому легше, бо знае, хто вiн, а цей старець не мае навiть родовоi пам’ятi – цiсарський та й годi. Його прозвали Агасфером, а тепер таемниця цього прозвиська так глузливо розкриваеться перед ним – але ж розкриваеться, пiтьму пам’ятi пробивае оманливе свiтло, проте воскрешае-таки початок, якого вiн так довго й трудно шукае, – хай мае його цiсарський питомець, хай заспокоiться.

Бiдний Арон, про якого зовсiм не хотiв дбати цiсар, але який мав велике, як виявилося, багатство – свiй рiд, захотiв дати дрiбку втiхи старцевi i з доброго серця збрехав:

– Ти жив тодi, Агасфере. Жив… Твiй дiм стояв пiд горою. Один мученик, а iх завжди на свiтi багато, нiс хреста й попросив у тебе води. Ти був тодi ще багатий i гордий, то й вiдвернувся. Господь прокляв – i тебе спiткала така сама доля… За кару ти залишився жити вiчно, i тебе назвали Вiчним жидом…

– Таке було, Ароне? – спокiйно лягли в глибокi ями допитливi тривожнi очi Агасфера.

– А було…

– Але ж я погано вчинив, Ароне…

– Хiба пiзно викупити вину? Подай тепер стражденнiшому за себе.

– Нема стражденнiших, Ароне, я це знаю. І жити менi тяжко, я вмерти хочу.

– У Святому Писаннi сказано, що Агасфер житиме доти, поки не викупить свою вину добром. Хiба це так тяжко зробити?

Погляд Агасфера згас. Арон опустив очi, бо соромно стало за свою брехню, сказав:

– Ну йди вже, йди…

Старець зажмурився, довго стояв згорблений i незворушний, та враз розпрямився. Очi його урочо зблиснули, нiби цiеi митi вiн згадав усе свое забуте життя вiд початку, повернувся i без слова подався в бiк костелу Марii Снiжноi, не звертаючи жодноi уваги на козу, яка войовничо наставила роги; йшов утiшений, гордо викидаючи палицю, а потiм уголос заговорив:

– Я не подав води i кару маю… Але знайду такого, хто це зробить за мене… Знайду! Я всiх у цьому мiстi перепитаю, а коли хоч один погодиться черпати ii для стражденнiших, тодi я умру. Умру! Боже правий, я ж справдi мав криницю пiд горою i не подав спраглому води… Це був я, я! Люди, хто викупить мою вину?

Вiн блукав весь день мiстом, зробив багато обходiв, перед вечором побачив льоншанiвську юрбу, яку вiв велетень у квiтчастiй свитi й цилiндрi, зупинився i крикнув:

– Може, ти?

Але юрба пройшла повз нього, вiдсунувши його на проiжджу дорогу; тодi Агасфер згадав свiтлолицього юнака i подався на Хорунщизну шукати.

Не знайшов. Серед ночi вернувся до свого пiдвалу на Пекарськiй. Був стомлений, але щасливий, бо – увiрував.

Львiв затих.

У Варшавi кадети школи пiдхорунжих, а з ними й поет Северин Гощинський, готувалися до штурму Бельведера.




Роздiл п’ятий


Цiлий тиждень iшла вiсть iз Бродiв, прослизаючи шепотом вiд корчми до корчми, вiд трафiки до трафiки. Була вона спочатку непевною, сумнiвною, як i бiльшiсть новин, що народжувалися десь там, у Європi, передавалася з таемничим застереженням, мовляв, це тiльки для вас, я там не був i не бачив; Лейбусь шепотiв до вуха Менделевi, Мендель – Пiнкасовi, Пiнкас – Шльомi, Шльома – Хаiмовi; вiстка обростала домислами, наче лавина снiгом, – так котилися до Львова всi европейськi новини, а в самому мiстi танули, нiкого особливо не дивували i мало хто в них вiрив – аж поки не з’являлися повiдомлення в газетах, бо Францiя зi своею Липневою революцiею була далеко, а Бельгiя, яка повстала проти Нiдерландiв, – ще далi. Ця ж вiсть – про штурм Бельведера у Варшавi – не змалiла, не розтанула, не розсипалася, вона стрiмко вкотилася через Кракiвське передмiстя на плац Каструм i вибухнула бiля трафiки Арона, мов петарда.

Ароновi повiрили вiдразу й беззастережно. І не тому, що Варшава була близько, i не тому, що хтось там нетерпляче очiкував ще одного удару по Священному союзу мiж трьома европейськими коронами – такими категорiями навряд чи мислив хто-небудь iз тих, що сновигали буднього грудневого дня Гетьманськими валами, – Арон повiдомив людям новину, яку перейняв вiд Сруля з Кракiвського передмiстя, з таким захватом, нiби вiн ждав ii усе свое життя.

– У Варшавi революцiя!

Арон не мiг знати, що дасть йому повстання проти царя у Надвiслянському краю, але воно провiстило хоч якусь маленьку змiну в життi цього тихого Королiвства Галiцii i Лодомерii, в якому з одного боку його халупи брудна Полтва, а з другого – величний палац.

Того грудневого дня вiд берегiв Полтви брався шкоринкою чорний лiд, вiн намагався замурувати масну, аж синю, струмину брудного стоку i, не маючи сили цього зробити, витискав з неi смердючi випари, що обкутували халупу трафiкаря i проникали крiзь щiлини в шибках досередини, дотруюючи хвору доню Фаiну. Того грудневого дня пишний фасад Низького Замку виглядав особливо урочисто; снiг шубою звисав з балюстрад, великi вiкна розмальовував мороз химерними вiзерунками, античнi фiгури одягли на голови бiлi кучми, i стояли незворушно бiля парадних дверей припорошенi снiгом вартовi.

У затхлiй халупi було холодно, дочка пашiла з жару, Арониха патрала щойно зарiзану козу, до трафiки нiхто не заходив, i здавалося Ароновi, що ця безпросвiтна печаль тягнутиметься вiчно, аж тут заглянув Сруль, який мае корчму на Кракiвському передмiстi, i сказав Ароновi таке, що розбудило сподiванку. Вiн вибiг на вулицю й на весь голос оповiстив новину – раз, другий; довкола нього почали збиратися люди – вiн оповiщав щораз тихiше, а коли побачив полiцая, то й зовсiм замовк i миттю сховався до халупи. Полiцай винуватця зборища не знайшов, а натовп сам розбiгся, розносячи по мiсту вiсть, – не треба було й розганяти.

Увечерi до келii Любимського прочинилися без стуку дверi, бiблiотекар навiть не почув, вiн сидiв на своему лiжку, спершись лiктями на столик, читав якусь рукописну книгу. Дверi вiдчинилися навстiж, Любимський вiдсунув лампу, щоб не слiпила очi, повернув голову: на порозi стояв вусатий чоловiк, пiзнав у ньому директора Костянтина Слотвiнського.

Засовався, щоб пiдвестися назустрiч несподiваному гостевi: Слотвiнський мешкав наверху, його кабiнет розмiщався над келiею бiблiотекаря; директор ходив скрадливо, щоб не порушувати спокою Любимського, але до нього в келiю не заходив нiколи, по службi звертався тiльки в бiблiотечнiй кiмнатi. Слотвiнський, якого недавно запросив на посаду директора куратор Закладу Генрiк Любомирський, застав уже тут Любимського i ставився до нього вельми шанобливо, однак мовчазнiсть старого i вiк, а також його малоросiйськi лiтературнi зацiкавлення пролягли певною межею мiж ними обома, хоча директор був задоволений, коли Любимський хтозна й як дiставав для бiблiотеки книги й журнали харкiвських та петербурзьких видань.

Любимський не сподiвався побачити Слотвiнського у себе в гостях, та не iз запобiгливостi перед своiм начальником поривався встати: вiн зрадiв, що цей учений чоловiк, який досконало знае слов’янськi лiтератури, а в своему «Науковому часописi» помiстив дослiдження Івана Могильницького про руську мову, таки вирiшив переступити ту межу, котру вiдчував i Любимський.

– Сидiть, сидiть, пане магiстре, – пiдiйшов ближче Слотвiнський i поворухнув закрученими вгору вусами.

«Оце й усе, що залишилося вiд його родового шляхетства, все iнше – великопанське – поглинула наука», – подумав Любимський i добродушно посмiхнувся, згадавши побрехеньку, буцiмто директор, будучи ще урядником магiстрату, нiяк не мiг зробити службовоi кар’ери: уперто не голив вусiв, а цiсарський уряд не дозволяв урядникам iх вiдпускати.

– Я радий вас вiтати в себе, – погасив усмiшку Любимський, помiтивши, що директор чимось стривожений, вуса в нього рухалися, дотикаючись то до однiеi, то до другоi нiздрi. – Прошу сiдати, хоч нема де… хiба ось тут, бiля мене.

– Нi, нi, – пiдвiв руки Слотвiнський, – я не на посиденьки… Ви нiчого, очевидно, ще не знаете, я теж знаю мало – тiльки-но почув i не маю з ким подiлитися… У Варшавi повстання…

Любимський рвучко схопився з лiжка. Вiн якусь мить нерозумiюче дивився на директора, нiби не розчув, потiм його очi молодо зблиснули, вiн нiби ще раз за свое життя почув торжествуючий клич «Vive la revolution!»[45 - Хай живе революцiя! (Фр.)]; Любимський затулив долонею обличчя, немов ураз засоромився молодечоi втiхи, яка так не гармонувала iз зморшками й мiшками пiд очима, i довго так стояв не рухаючись. Слотвiнський спочатку подумав, що старий плаче. Магiстр врештi вiдняв долоню вiд лиця – воно було задумане й зосереджене, як у людини, яка не може спiймати в пам’ятi думки. Така реакцiя бiблiотекаря прикро вразила Слотвiнського: адже докотилася нарештi европейська революцiя – з Італii, Грецii, Францii, Бельгii – до Польщi, до розiдраноi мiж трьома державами ойчизни, а йому, свiдковi страти Людовiка XVI, все одно?

– У Варшавi повстання, пане магiстре, ви не почули? – повторив Слотвiнський. – Може, це останнiй удар по Священному союзу хижакiв?

– Я почув, почув, пане директоре, – вираз обличчя Любимського не мiнявся, – i до мене прийшла страшна, мов вирок, думка: поляки спiзнилися на цiлих п’ять лiт…

– Не розумiю вас…

Слотвiнський сiв на лiжко, за ним присiв Любимський; вони дивилися один одному в очi; старий вичiкував, поки директор збагне смисл його слiв, погляд Слотвiнського врештi поник.

– Ви маете на увазi декабристiв?

– Їх маю на увазi.

– У ваших словах е крупинка рацii… Але ж вони нас не хотiли взяти в спiльники.

– Це ви не хотiли. Делегат вiд польського Патрiотичного товариства на з’iздi Пiвденного товариства в Киевi не прийняв республiканськоi програми.

– Так, князь Яблоновський багато де в чому не погодився з Пестелем, та все-таки можна було починати разом. Але ж Пестель сказав погордливо: «Без вас ми можемо вiдвоювати свободу, ви без нас – нi». А не змогли.

– А ви зможете тепер – самi?

– Декабристи спиралися тiльки на вiйськову силу, а польське повстання буде… повинно бути народним.

– Повiримо, що так станеться, пане Слотвiнський. Повiримо, що поляки врахують помилку декабристiв, але чи зумiють вони врахувати помилку Костюшка?

– Помилку Костюшка? Яку? – пiдстрибнули вуса у Слотвiнського.

Любимський поклав долоню на розгорнуту рукописну книжку, погортав аркушики, потiм мовив:

– Кiндрат Рилеев у Петербурзi сказав полякам: «Кордон Польщi починаеться там, де кiнчаються малоруське й бiлоруське нарiччя». А вони цього не прийняли. Бо ж про це колись навiть i слухати не хотiв великий Костюшко…

– Ось ви про що… Звичайно, коли в революцii беруть участь народи, не можна нехтувати iх етнiчними кордонами. Але, як слов’янофiл, я стою за об’еднання всiх слов’ян.

– На принципах рiвноправностi?

– Звичайно. Так учить наш Йоахiм Лелевель.

– Я теж не проти такого об’еднання. Але ж бо… Знаете, менi важко повiрити, що керiвники нинiшнього повстання поведуться iнакше, нiж Костюшко: напевно, й вони використовуватимуть силу мого народу й будуть iгнорувати його бажання…

– Не судiть надто категорично про Костюшка. Його Поланецький унiверсал, наприклад, був радикальнiшим вiд тогочасного земельного законодавства i в Австрii, i в Пруссii. Інша справа, що помiщики не зважали на цей унiверсал… А щодо його ставлення до iнших народiв… Воля Костюшка не завжди виконувалась так, як вiн цього хотiв.

– Нi, вибачте. Саме така була його воля. Я розмовляв з Костюшком у Парижi.

Слотвiнський вражено подивився на Любимського.

– Моя повага до вас непомiрно зросла… Однак я вiрю, що колишнi помилки будуть тепер врахованi. Якщо польське повстання очолить Лелевель, а так повинно статися, то майбутня Польща буде республiкою. І украiнський народ…

– А ви послухайте, – перебив Любимський директора, знову поклавши долоню на книжку. – Це «Історiя Русiв». Я зачитаю вам хоча б таке: «Пригадаймо живцем спаленого у мiдному бику гетьмана Наливайка, згадаймо тих, яких тортурували живцем на палi, – iх закатовано за вiтчизну, цi мученики волають до нас з гробiв, вимагаючи помсти за кров…».

– «Історiя Русiв», – зiтхнув Слотвiнський, – твiр перш за все лiтературний, публiцистичний, i факти його подекуди сумнiвнi. Я читав цю книжку. Наливайка не спалювали в мiдному бику, йому вiдрубали голову.

– Можливо. Але кривда ще жива. Тому польським повстанцям треба перш за все подумати, що воля належить усiм народам i закрiпаченому росiйському – теж у тому числi. Адже не вiд доброго життя зродилися у росiйського поета Пушкiна слова: «Оковы тяжкие падут, темницы рухнут…»

– Мусять думати, – промовив Слотвiнський у задумi. – Щоб трiснув фундамент коронованих фортець.

– Трiщина у тому фундаментi вже зроблена.

– Так, ще за Великоi французькоi революцii.

– Хто зна… Французька революцiя була матiр’ю, яка породила для всього свiту борцiв за свободу, сама ж виснажилася вiд пологiв. А трiщину зробили-таки вони, декабристи…

Слотвiнський довго сидiв мовчки, посмикуючи вуса, потiм тихо вийшов.

Любимський не помiтив його вiдсутностi. Вiн помандрував у тi часи, коли директора ще не було на свiтi, розбурханому першою революцiею. Старий бiблiотекар аж тодi зауважив, що сидить у келii сам, коли почув наверху кроки: Слотвiнський ходив по своему кабiнету – нервово, швидко, не дбаючи вже про спокiй сусiда…

…Отець Авдиковський i панiматка прокинулися вiд дзенькотливого стукоту у вiконце. Так завжди – нiгтем вказiвного пальця по нижнiй шибцi давав про себе знати лише Маркiян, коли приiжджав зi Львова до Пiдлисся пiзно ввечерi.

Отже, вiн приiхав, видно-таки, дiзнався про хворiсть батька, хоча отець Семен рiшуче заборонив сповiщати про це свого безпутного сина.

Дiдусь i бабуся пiдвелися, разом пiдiйшли до дверей, вiдчинили. Вiдступилися назад, коли втiшений зустрiччю Маркiян кинувся було iх обнiмати, але подумав, що iм, роздягнутим до бiлизни, незручно по-родинному вiтатися, сказав «добрий вечiр» i навшпиньках пройшов через спальню до своеi кiмнати. Коли вiдчинив навпомацки дверi, помiтив у своiй руцi книжку, яку взяв у Любимського.

«Господи, – жахнувся, – я зовсiм забув про неi, i як тiльки не залишив ii у бричцi Уруського», – i щемко тьохнуло в серцi вiд думки, що мусив би в такому випадку завiтати до Юськовичiв, а так немае причини i не буде…

Зайшов до кiмнати, бабуся принесла засвiчену лампу i тихо вийшла, не сказавши й слова. Маркiяновi дивною здалася мовчазнiсть старих, подумав – соннi, роздягнувся, пiдбив високо пiд голову подушку й розкрив книжку.

Читав iз захопленням i подивом; заглиблюючись щораз далi в поему, вiдчував, як вiд серця вiдтае все, що прикипiло до нього за днi тривоги, розпачу й журби, накип той спав нарештi з душi, мов на пустельному березi озера брудне лахмiття з мандрiвника, який пiсля виснажливого переходу побачив чисте плесо й занурився в криштальну, свiжу воду.

Маркiян купався в тiй водi всю нiч; вигорiв гас у лампi, вiн засвiтив свiчку; очищувався, мiцнiв, мандрував крiзь нiч разом з козаком Енеем по всiй широкiй Украiнi i зрiв ii, знедолену й прекрасну, вiд Ворскли до Днiстра, слухав чисту мову, пив ii i в незмiрнiй радостi пересвiдчувався: е вона, i вiн, оглушений темрявою рутенець, який забув свiй родовiд, належить до могутнього й живого народу, котрий iз святоi Полтави дав про себе чути на весь свiт величною поемою Котляревського.

Перед свiтанком Маркiян закрив книжку i прошепотiв слова поеми, мов клятву:

Любов к отчизнi де героiть,
Там вража сила не устоiть,
Там грудь сильнiйша вiд гармат…

Короткий мiцний сон перервала притишена й пересипана шепотами метушня у спальнi. Маркiян притьмом одягнувся i, пройнятий незрозумiлою тривогою, прочинив дверi.

Отець Авдиковський i панiматка стояли бiля порога, одягнутi в чорне, дiдусь обережно, щоб не грюкнути, натискав на дверну клямку, палиця у другiй руцi тремтiла; бабуся, згорбившись, тримала пiд руку панотця i переривчасто зiтхала, схлипуючи, вони не бачили Маркiяна, який стояв позаду з простягнутою вперед рукою.

Маркiян зрозумiв. Згадав учорашню холодну зустрiч з дiдом i бабою, тепер побачив iх упокоренiсть, чорний одяг, жалобну похилiсть i скам’янiв вiд болю, а з того болю, нестерпного i безнадiйного, виростав ще пекучiший, i хлопець видихнув його з себе надривним криком:

– Чому без мене? Чому без мене?

Бабусина голова затiпалася на плечi в отця Авдиковського, отець повернувся до Маркiяна i сказав упалим голосом, блукаючи поглядом по долiвцi:

– Вiн не хотiв, щоб ти…

Маркiян кинувся, вiдсторонив дiда й бабу вiд дверей, вибiг з дому i, завернувши поза плебанiю, помчав сосновим лiсом.

Через засiянi поля, кукурудзиння, через затуглi вiд морозу торф’янi луки бiг розхристаний, не вiдчуваючи свого тiла, тiла не було, iснувала лише палюча свiдомiсть, яка спопеляла його невкаянним каяттям:

«Прости м’я, отче, бо ся каю, жалем серце мое прозябае… твоi нiженьки сльозами зливаю, ах, прости синовi… прости синовi… прости синовi…»

Батько лежав у трунi, вмиротворений, тихий, ласкавий, – вiн простив уже всiм i вся. Сестри i брати розступилися, пропустили до труни Маркiяна, вiн провiв поглядом по iх сумних обличчях, шукаючи просвiтку прощення в очах; сестри й брати, молодшi за нього, по-дорослому прощали Маркiяновi; бiля узголiв’я покiйника стояла мати, дивилася на сина, та в ii очах вiн не знайшов прощення.

Маркiян вклякнув, притиснув затиснутi кулаки до грудей, прошепотiв:

– Я викуплю свiй грiх… Усiм життям викуплю.

Хтось поклав на його плече важку руку. Повернув голову. Бiля нього стояв дiдич Княжого, вiце-маршалок Галицького станового сейму Тадей Василевський.

– Встань, Маркiяне, – сказав. – Я не дам пропасти сiм’i отця Семена. – Потiм глянув на вдову. – І не шукайте, родино, тут винуватця. Винуватець поза цим домом.

Пiсля похорону Тадей Василевський мовив до Маркiяна:

– Ходи зi мною, тобi треба трохи розвiятися. Спочатку поiдемо в Пiдгiрцi, а потiм я знайду для тебе дiло.

Маркiян був слухняний, мов хлопчик, здавалося – вiн дасть себе повести за руку. Поцiлував сестер i братiв, немов прощався з ними назавжди, пiдiйшов до матерi, вклякнув, припавши до ii подола, чекав благословення. Знав, що ступае на невiдому дорогу, з якоi не зверне i не схибить, а може не вернутися; за один день вiн дав двi клятви – словами Котляревського i своiми, i виконае iх, хоч би мав упасти на тiй дорозi – неяснiй, не прозоренiй поглядом i мислю, та напевно вкритiй щебенем i колючками: йому потрiбно було благословення.

Мати стояла незворушна, мов статуя, а вiн чекав навколiшках i дочекатися не мiг, Василевський знову взяв його за плече, та не вставав син. І врештi дiткнулися тремтячi маминi пальцi до його волосся, вони були м’якi i теплi, на тiм’я лягла легка долоня, вона поволi сповзала по його скронi на обличчя, дiткнулася губiв, пiдборiддя, вiн поцiлував ii i вiдчував, як прийшли в його душу, владно вмощуючись, рiвновага i впевненiсть. Маркiян устав i пiшов з дому вслiд за Василевським.

– У Пiдгiрцях я хочу поглянути на рештки бiблiотеки, яку розтринькуе Едмунд Ржевуський, може, вдасться щось купити, – говорив вiце-маршалок, поволi ступаючи пiщаною сiльською дорогою. – А потiм пошлю тебе в Дикiв, аж пiд Сандомир…

– Менi до Львова слiд би… – несмiливо сказав Маркiян. – Я вчу дiтей вуйка Захара…

– Най трохи вiдпочинуть… У Диковi теж пропадае в старiй книгозбiрнi графiв Тарновських безлiч старих рукописiв, безцiннi твори лiтератури слов’ян. Ти будеш впорядковувати бiблiотеку, iнвентаризувати, а я платитиму тобi за працю. А потiм вiддам усi книжки Закладовi Оссолiнських. Нашi аристократи стали нинi байдужими до скарбiв духа, завтра вони гiрше за нiмцiв будуть спустошувати свою власну культуру…

Василевський наказав запрягати бричку, i коли вона викотилася з вибоiн на гостинець, Маркiян набрався смiливостi заговорити. Ще коли сидiв в унiверситетськiй бiблiотецi з Іваном i читав працю Могильницького, ще тодi, як мандрував з товаришем горами, записуючи пiснi, ще тодi, коли побачив страту Мирона Штоли, зрозумiв, що спочатку слiд освiтити поле, на яке мають виступати озброенi полки пiдготовлених борцiв, у яких карателi не зможуть забрати киiв, щоб ними бити iх самих, як це було в його дитинствi у Пiдлиссi… Жмут того свiтла вiн побачив, читаючи Котляревського, знав, що його викрешують i чехи, i серби, i поляки, тепер бачив перед собою польського пана, який рятуе з пожежi скарби свого народу, – усвiдомлював, що саме така дорога пролягае й перед ним, але почував себе малим i кволим, i страшно було навiть подумати, що якраз вiн повинен взятися за таке непосильне дiло; йому треба було, щоб хтось пiдтримав його намiр або ж заперечив, присоромив, висмiяв. Сказав:

– Ви рятуете, пане радник, скарби для свого народу, щоб вiн не знидiв, не онiмечився. А хто це мае робити для украiнцiв i як?

– Менi нiхто, крiм совiстi, не наказував цим займатися, Маркiяне, – вiдказав Василевський. – Нема над нами бiльшого повелителя, нiж власна совiсть. А коли вона пробуджуеться, то жорстокiшого диктатора людина знати не може. Вона бичем жене по свiту Доленгу-Ходаковського, вiдбирае здоров’я Шафариковi, надихае генiем Мiцкевича й Пушкiна, веде на плаху Рилеева i Пестеля. Страшна та розбуджена совiсть. Вона примушуе людину добувати з каменя воду, з якоi iй самiй не попадають навiть краплини… Ти питаеш, хто буде рятувати русинськi скарби? Ми будемо рятувати, вони належать всьому народовi. І ти теж будеш. Але не треба iх дiлити на вашi й нашi, вони спiльнi – слов’янськi.

Бiля будинку Уруського Василевський сказав вiзниковi спинитися. Йому треба зайти на кiлька хвилин до друга.

– Може, пiдеш зi мною, – запропонував з чемностi вiце-маршалок.

– Нi-нi, – спаленiв Маркiян.

Вiн дивився перед собою, боячись повернути голову в бiк чепурного, мов шкатулка, палацика Уруського, що визирав стрiльчатою колонадою з густого саду. Знав, вона там… Це усвiдомлення робило ii незримо присутньою бiля нього, вiн уявляв, що Анна пiдслухала слова Василевського «І ти будеш» i схвалюе, заохочуе, пiдбадьорюе, спонукуе ступити на ту дорогу, щоб стати гiдним своеi матерi, братiв, сестер i ii – Анни – теж. Чув, як його груди наливаються тужавою впертiстю, i вiд неi вiн мiцнiе, мужнiе.

Не повертав голови, проте краем ока бачив, що дiеться за безлистим садом: Василевський з Уруським про щось голосно розмовляли на верандi, вони обидва збуджено жестикулювали, немов сперечалися, до них вийшла Анна, струнка, з розпущеним каштановим волоссям; одна рука притиснута долонею до грудей, друга, пiдведена, застигла, вона з захватом слухала розмову, час вiд часу похитуючи головою, а тодi волосся ковзало хвилею по плечах, i Маркiяновi здавалося, що вiн чуе, як воно шелестить.

Його вона не бачила й не знала, що той сором’язливий юнак з вечiрньоi дороги – тут, поруч, а якби й знала, iй, напевно, було б байдуже; Маркiян насмiлився поглянути на ii постать. Вiн упився поглядом у профiль Анни, ковзнув очима по ii пiднесених грудях i аж тепер без сором’язливостi, без затаеностi перед самим собою усвiдомив, що кохае цю дiвчину i що все, чим далi житиме, радiтиме, страждатиме, буде освячене ii iм’ям, зiгрiте ii уявною присутнiстю, звiрене з ii образом.

Почуття нахлинули раптово, затопили, наситили дощенту душу, переповнили, перелилися; ощасливлений ними, Маркiян опустив голову, щоб не сполохати кохану й не розчаруватися вiд ii необачного поруху, байдужого погляду, – йому треба пiти з Анною в дорогу, яку обере завтра.

Маркiяновi було важко визначити настрiй пана Василевського: вiн виходив стежкою з саду, i видно було, як його очi то спалахують, то гаснуть; завжди врiвноважений, гукнув надто голосно вiзниковi «поганяй!», сiв у бричку й довго мовчав; Маркiян не наважився питати, що за новину почув вiце-маршалок вiд Уруського, врештi Василевський видихнув:

– Карлик кинувся на велетня…

Маркiян не запитував, що означають цi слова, чекав, що радник скаже далi, той передихнув i, так нiби юнак про все вже давно знае, продовжував:

– Ще не встигли слов’яни добре стати на ноги, твердий грунт утоптати пiд собою, пiдмурiвок вибудувати, а вже за зброю… Ще й Мiцкевич не утвердився як слiд, ще не породив лiтературних синiв… а Гощинський, Боже мiй, автор «Канiвського замку», замiсть того щоб писати, разом з хлопчаками… i все пiде з димом, все втопиться у кровi, занидiе в тюрмах… зiтнуть нацii голову, i поки нова виросте…

– Що ж трапилося, пане радник?

– Що трапилося… Кiлька днiв тому один надто гарячий патрiот iз школи пiдхорунжих у Варшавi, якийсь Висоцький, урвався до зали, в якiй кадети слухали лекцiю, вийняв шпагу i вигукнув: «Polacy, wybila godzina!»[46 - Поляки, настала пора!] Близько двохсот пiдхорунжих урвалося до кошар, де стояли полки царськоi кiнноти, а двадцять вдерлося в Бельведер… І поет з ними! Великому князевi Костянтину якимось чудом удалося втекти, його хотiли вбити, i ось тих кiлька бешкетникiв проголосили Польщу незалежною… Боже, яке дiтвацтво!

Зi всього, що почув, найбiльше вразили Маркiяна слова: «І поет з ними…» Як це сильно i символiчно – поет на барикадах! Вiн не знав Гощинського, чув тiльки про нього вiд Анни, але тепер буде знати, вивчить його творчiсть, а колись зустрiне i до нiг поклониться слов’янському Байроновi.

Повiдомлення Василевського поволi доходило до свiдомостi Маркiяна. Повстання… Вiн нерозумiюче подивився на вiце-маршалка: невже це той самий щойно так гаряче говорив про диктат сумлiння, про Рилеева i Пестеля – адже його родаки повстали проти тиранii, повстали!.. І порушили спокiй радника? Повстання завадить збирати книжки? Як вiн може так говорити, коли його брати за ту саму справу, якiй вiн себе присвятив, важать не грiшми, а життям? Чого ж тодi варта його просвiтницька дiяльнiсть?

– А я радiю, пане радник, – рiзко сказав Маркiян, його щоки пiдпливли рум’янцем. – Але як це сталося, що те жорстоке ваше сумлiння стало враз таким лагiдним, ласкавим до вас?

Василевський з подивом глянув на Маркiяна, потiм поблажливо посмiхнувся.

– Ах, я забув, ви теж молодий… Що ж, правду кажуть: хто у двадцять рокiв не е революцiонером, той у сорок стане лайдаком. Розумiю вас…

– Але ж i Робесп’ер, i Наполеон теж були молодими. І Костюшко… Де ви бачили, щоб революцiю очолювали старi?

– Це правда, правда, – м’якнув Василевський. – Може, якраз… а може, якраз! Ми ще нiчого не знаемо… Ну, ви подумайте, – вже не з обуренням, а з притаеною гордiстю заговорив Василевський, – кiлькадесят бешкетникiв вдерлися у Бельведер!

Маркiян вже не слухав, перед його очима постав Мирон Штола: загинув, бо сам боровся; згадалася розповiдь Любимського про Пугачова, якого не пiдтримав кошовий отаман Калнишевський з козаками, а тепер на Украiнi воюе – теж одинокий – Кармелюк…

– Пане радник, – мовив по хвилi, – а коли б усi, всi пiдтримали тих, яких ви назвали бешкетниками… Я сам би…

– Устами дитини глаголить iстина! – настрiй Василевського щораз бадьорiшав. – Та й справдi, як каже гiрка наша приказка: Rozczwiertowali nasza Polske na trzy nierоwne polowy[47 - Розчвертували нашу Польщу на три нерiвнi половини (пол., iронiчне).], але народ один, лише ото хiба що дiлиться на римо- i греко-католикiв… І якби сукупно на тиранiв…

Маркiян не пiдтримав розмови. Те, що недавно його не обходило i не болiло, зачепило тепер за живе: чому один народ, коли два? Так, треба разом на тиранiв, але ж два…

– Два народи, – мовив понуро.

– Нi-i, – тон мови Василевського став раптом жорсткий, – народ один. Як чехи i словаки, як iллiрiйцi i словени, зi своiми дiалектами, етнiчними особливостями, але ж один, iсторично один народ.

Коли б не «Енеiда», яка жила свiжо в пам’ятi, може б, Маркiян i промовчав, але зараз мовчати не мiг: вiн е, спiвець окремiшнього народу, а той народ мае свою мову, iсторiю! Сказав з ледь вiдчутним роздратуванням в голосi:

– Виходить по-вашому, що тi православнi украiнцi на Сходi – зовсiм iнший народ?

– Зовсiм iнший, – категорично вiдрубав Василевський.

– Нi, пане радник, так не е. Роздерли Польщу сусiди iз земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Украiну, та вона едина…

Василевський глянув на Маркiяна i аж стрепенувся, побачивши на його обличчi, в зацiплених губах i вилицях непохитну впертiсть, i подумав з насторогою: «Русинський Копiтар, Караджич, Коллар?»

Конi звернули вправо на золочiвську дорогу, пiд гору йшли поволi, сповiльнився ритм розмови i змiст ii змiнився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачiпати бiльше дразливоi теми.

Попереду, праворуч, спиналися пiд круту гору закожушенi густим iнеем терасовi сади; вiд стрижених кущикiв унизу аж до високих пiрамiдальних тополь тильного замкового муру вони пiднiмалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до пiдмурiв’я замку, тремтить, труситься й порошить iнеевим голкопадом.

Василевський знав iсторiю Пiдгорецького замку, вiн знав iсторiю всiх твердинь в Галичинi; Маркiян зацiкавився, радник охоче почав розповiдати. Так, Ренесанс першоi половини XVII столiття. Колиска Яна Собеського, тут його хрестили, а народився вiн в Олеському замку…

– Хмельницький брав Пiдгорецький замок? – запитав Маркiян.

– Було таке… То епiзод, Маркiяне. Обидва замки належали королю, потiм перейшли в спадок його синовi, а той продав iх родинi Ржевуських. Олеський – Станiславу, а Пiдгорецький – Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: скупив сотнi картин – Рубенса, Ван Дейка, Тицiана, Рембрандта, Караваджо, львiвського митця Петрановича, пiдгорецьких майстрiв, зiбрав кiлька тисяч книжок. Та, невпосидний i баламутний, вiн вiддав усе це добро племiнниковi Леонтiю, а самого понесло десь аж у арабськi краiни. Кажуть, вернувся звiдти, ходить у тюрбанi, дивакуе, бавиться у Запорозьку Сiч у Савранi… Леонтiй пропадае то у Варшавi, то в Краковi, а щоб замок був пiд наглядом, то спровадив сюди якогось свого родака Едмунда…

– Хто ж вiн такий, Едмунд?

– Та нiхто, виродок. То п’е, то оплакуе на людях колишню польську могутнiсть, то надовго замикаеться в замку, i нiхто не знае, що вiн там робить, кажуть – щось пише, то скликае до замку пройдисвiтiв, а тодi книги й картини пливуть чортзна-куди. Словом, добродушний меланхолiйний злочинець, якому мiсце в божевiльнi.

Бричка зупинилася перед костелом, що виступив з-помiж столiтнiх лип величавим портиком на корiнфських колонах; навпроти костелу, по другий бiк дороги, потягнулася до кручi, над якою зiп’явся двома вежами замок, обсаджена грабиною алея.

У глибинi алеi перед в’iзною брамою метушилися слуги бiля вiдкритого запряженого повоза: вантажили на нього скринi й збитi з дощок великi прямокутнi пачки; вiзник стримував коней, готових рушити, слуги прив’язували пачки шнурами до полудрабкiв.

Василевському стала пiдозрiлою ця метушня, вiн кивнув Маркiяновi й притьмом вискочив з брички, вони обидва квапно пройшли алеею, але бiля брами мусили зупинитися: лакеi несли вицяцькуваний золотою рiзьбою портшез, в якому сидiло закутане у бiле фередже, у фесцi з китицею, якесь опудало; лакеi висаджували портшез з опудалом на повiз, вмощуючи його поруч з вiзником.

Тодi радник, забувши про свою поважнiсть i посаду, побiг замковим двором, за ним Маркiян, вони вибiгли сходами на другий поверх; звiдкись долинав п’яний спiв, спiвак фальшував на високих нотах бравурну мелодiю. Василевський на мить зупинився, дослуховуючись, потiм вiдчинив дверi кармазинового залу.

За столом у бароковому крiслi, в якому за поруччя правили туровi роги, сидiв п’яний граф Едмунд Ржевуський, вiн колошматив розчепiреними пальцями волосся, воно липло до чола i скронь, граф витирав сльози i, не звертаючи уваги на прибулих, надривно спiвав.

Комоди, кабiнети були розкритi, шухляди повiдсуванi, стiни голi, тiльки цвяхи стирчали там, де висiли картини, у бiблiотечнiй шафi на порожнiх поличках – вiдбитi в пилюцi слiди книжок.

З кута дивилися на зал чиiсь очицi, Василевський здригнувся, побачивши зiдiотiле обличчя, воно вiдкрило беззубого рота i проказало:

– Gdzie ja jestem, gdzie? No, powiedz mi, paniedzieju…[48 - Де я е, де? Ну, скажи менi, пане добродiю… (Пол.)]

Радник кинувся до Едмунда, потрусив його за вилоги кафтана.

– Хто тут був, хто?!

– А-а, то ти, Тадзю! Ну ходи, дай цалуса… Хто був? Вели-и-кий чоловiк! – пiднiс Едмунд вказiвного пальця. – Індiйський князь! Вiн iде в Аракан, то я вiддав йому трохи картин i книжок… Хай i там знають нашу культуру… Чого так дивишся, хай знають! Єще Польска не згiнела!

Василевський кинувся до вiкна. Бiля виiзноi брами вже нiкого не було, за «iндiйським князем» пропав слiд.

– Тадзю, прецiнь вип’емо, мiй дорогий колего, – схопився Едмунд. – Мiй двоюрiдний дядько емiр Ревуха вже вирушив iз Савранi з козаками! Ой, поiхав Ревуха-а!… А я закiнчую писати трактат, який стане настiльною книгою кожного польського патрiота… Ти що так дивишся, не вiриш? Ржевуськi пiднiмають повстання за незалежнiсть Польщi! Ти проти? Тадзю, фе-е, а я думав, що ти теж патрiот… No, wypijemy za niepodleglosc![49 - Ну, вип’емо за незалежнiсть! (Пол.)]

Едмунд вилив у рот з пугаря вино i впав на крiсло, до решти сп’янiлий.

Маркiян сказав до Василевського:

– Пане радник, я поiду до Львова…

– Їдь, iдь… – вiдповiв вiце-маршалок глухо. – А я почекаю, поки цей патрiот прочумаеться. Тiльки як ти, чим?

– Та вже якось…

– Добре, добре, я знайду тебе в Захара Авдиковського.

Маркiян прожогом вибiг з кармазинового залу, мов iз чаду.




Роздiл шостий


Львiв утихомирився в новорiчнi морози. Передусiм вони притлумили нищiвну стихiю пошестi, яка щоденно косила десятки мiстян. Вiд трiскучоi холоднечi холера загинула чи то притаiлася, i зморенi роботою конi пана Курковського вiдгодовувалися заробленим вiвсом у стайнi на Бiчнiй Замарстинiвськiй. Вiвса мали вдосталь, i пан Курковський, який мешкав разом з кiньми, був теж забезпечений: магiстрат за кожну похоронну ходку каретою виплачував два гарнцi вiвса i двадцять крейцерiв, а возом – наполовину менше. Бiдних, звiсно, умирало вдвое бiльше, то Курковський i за панiв, i за посполитих мав однаковий дохiд.

Морози позаганяли людей у будинки, то й полiцаям стало менше роботи – народ перестав збиратися групами на площах i перехрестях вулиць, i охоронцi порядку вiдсиджувалися за картами в теплих кiмнатах постерункiв, та й вiстi з Варшави коцюбли на кордонi, не долiтаючи навiть до бродiвських корчмарiв.

Арон з Аронихою з’iли козяче м’ясо й повiсили зуби на гак, доню Фаiну поховали i втiшали себе тим, що померла вона вiд сухот, а не вiд холери, а на варшавське повстання не покладали бiльше жодних надiй.

Агасфера теж нiхто вже не зустрiчав на його маршрутi, хоч донедавна вiн появлявся в мiстi кожного дня i набридав людям дурними питаннями про якусь воду, – напевне, Вiчний жид перестав бути вiчним i вiддав Боговi душу.

Тiльки Ясьо Сакрамент i далi супроводжував аустерлiцькою пiсенькою вiддiли жовнiрiв, як тiльки вони з’являлися на Ринку, – тепер уже сам, без люмпакiв, а пiсля обiду цигикав на скрипцi у кнайпi «Унтер цвайундфiрцiг», бо мав вiд Бога щасливий дар радiти з усього, що дiеться на свiтi, навiть з жорстокого морозу.

Губернатор Галiцii i Лодомерii Август Лобковiц теж заспокоiвся, справляв бали. Спершу вiн зовсiм розгубився, коли до нього дiйшла чутка, що повстанський генерал Сераковський з шеститисячною армiею йде в Галичину пiднiмати серед полякiв повстання. Розквартирував у кожному будинку по кiлька гренадерiв, наказав укопати на площах зарядженi гармати, а сам, про всяк випадок, де мiг, афiшував свое п’ястiвське походження, ще й зробив собi портрет у польському кунтушi, при карабелi[50 - Легка крива шабля.]. Разом з тим вiн спровадив до Львова резидента з Росii – полковника-нiмчика Брейнделя, завданням якого було сiяти антипольськi настроi серед греко-католицького духовенства й украiнськоi молодi. Брейндель виконував свою мiсiю надто ревно – Лобковiцу донесли, що попи почали замiсть за Франца І правити молебнi за царя Миколу; резидент ходив по мiсту в мундирi царського офiцера, заглядав до кав’ярень, церков, до греко-католицькоi духовноi семiнарii. Треба було збити йому пиху, але як – Лобковiц не знав.

Та ось разом з морозами прийшов наказ вiд канцлера Меттернiха зняти у Львовi надзвичайне становище. Канцлер рекомендував губернаторовi уряджувати бали, на якi слiд запрошувати польську молодь, щоб вона в присутностi демократичного губернатора i нобiлiтованих родакiв могла повiльнодумствувати i заспiвати навiть «Єще Польска не згiнела».

Губернатор лiтографував тодi свiй польсько-патрiотичний портрет, вiдтиснув його на запрошеннях, а також розiслав по циркулах та мандаторiях Галичини.

Таке запрошення – на званий бал до палацу на Губернаторських валах, власноручно пiдписане Лобковiцем, – отримав Олександр Фредро. Поет, зрозумiвши, що з огляду на ситуацiю його знову наближують до себе владцi, хотiв спершу порвати запрошення, та амбiцiю перемогла професiйна цiкавiсть: хочеш малювати людей, треба мати iх перед очима.

Маркiян, звичайно, губернаторського запрошення не отримав. Його кликали до себе бiлi снiги пiд Бiлою пiдлиською горою.

…По склистiй дорозi, вичовганiй полоззями саней, мчать залубницi, запряженi парою гнiдих огирiв, з-пiд копит летить пороша, грудки мерзлого снiгу боляче б’ють в обличчя; Маркiян i Анна вiдвертають голови, заслоняються бараницею, конi бiжать галопом богвiсть-куди – i йому i iй байдуже, що вони звернули з бродiвського гостинця на Гавареччину, полишаючи злiва примару Олеського замку; коней не зупиняють замети, у збитiй копитами курявi зникають залубницi, ховаються вiд погляду чистого морозного неба.

Заслоненi бараницею, залишенi наодинцi у бiлiй сутiнi, ще несмiливi, та вже готовi переступити межу сором’язливостi, вони дивляться одне одному в вiчi; пухнаста шаль закутала щоки й пiдборiддя Анни, носик затулений рукою, одягнутою в однопалу рукавичку; Маркiян бачить тiльки ii брунатнi очi, i в зiницях вiдбиваеться вiн сам.

Конi пiшли клусом, сповiльнюючи хiд, врештi зупинилися, застрягнувши по животи у гаварецьких снiгах, пороша тихо осiла, i тодi серед снiговоi пустелi сталося найбiльше диво, якого ще не бачило це чисте, виглянсуване морозом небо: великi, мов озера, очi наблизились до Маркiяна, вiн пiрнув у них, ловлячи губами гарячу вологiсть Анниних уст, захлинаючись ii пахучим вiддихом.

Видиво зникло. На столi перед Маркiяном розкрита книжка, яку вiн взяв у Тадея Василевського, – «Канiвський замок» Гощинського, поруч списаний, покреслений лист паперу: Маркiян перекладав поему мовою пiдлиських селян, вiн зважився на те, на що нiхто не зважувався досi, i страх, i сумнiв притлумлювали радiсть вiд вчиненого одчайдушного кроку; Маркiян не мав нi вiд кого ради й розради, у нього була тiльки Анна, вiн писав iй листа, а конi самi запряглися в залубницi й несли iх у самоту гаварецьких снiгiв.

Северин Гощинський увiйшов до Маркiяна стрiмко й важко; йдучи, потоптав барвистi картинки пiсень Богдана Залеського, вони покришилися пiд його ногами, мов лубочнi образки з дешевими мальовидлами мамаiв, шароварних рубак, реестрових слуг польських гетьманiв; розтрощив бравурну лiру Тимка Падури, що видзвонював гiмни волi, якоi нiколи не було; Маркiян уже розумiв, що цiй солодкiй патоцi слiд би протиставити пiсню боротьби, та своеi не було, а що е чужа, не знав донинi.

І ось постав перед ним гайдамака Небаба з «Канiвського замку»: цей не витискував iз себе розчулених слiз, не плакав за минулою волею, вiн кликав до битви:

Komu rоzgami ojciec zasieczony,
Komu najmilsza соrка pogwalcona,
Komu zbawiono lubej narzeczonej,
Tego zaklinam, wolam po imieniu:
Niech wyjdzie i stanie tu przy mnie![51 - Кому рiзками засiкли батька, кому наймилiшу дочку згвалтовано, кому вiдiбрали кохану наречену, того заклинаю, кличу по iменi: хай вийде i стане бiля мене!]

Маркiян перекладе поему, бо своеi ще створити неспроможний, а треба, щоб ii почув русинський люд, отой пiдлиський панщизняний хлоп, який з розпуки брався за кия проти екзекуторiв.

Вiн довго працював над уривком, прочитав переклад – вiдчував, що висока поезiя Гощинського зблякла, а ради-розради не мав нi вiд кого, вiн писав листа Аннi, i конi несли iх обох у снiгову безвiсть.

Дверi до кiмнати вiдчинилися, Маркiян миттю сховав до шухляди книжку й записанi листки, оглянувся: до столу тихо пiдходив вуйко Захар. Його понуре обличчя було випнуте вперед, наче вiн усе свое життя вдивлявся в одну точку. Управитель мiського шпиталю Будинку вбогих Захар Авдиковський справляв враження людини непривiтноi, i хоч Маркiян знав його добре серце, все ж нiтився, коли вiн заходив i мовчки забирав переписанi начисто канцелярськi папери. Крiм службовоi документацii, Маркiян переписував ще й мiськi хронiки, приватнi лiтописи, якi вишукував у старих мiщанських родинах Тадей Василевський; iх писали люди малограмотнi – латиною, по-польськи й церковнослов’янською. Маркiян опрацьовував матерiали, вивчаючи при цьому мови, а в нагороду за це мав харч, книжки з бiблiотеки вуйка для користування, за репетиторство отримував окремо крейцери, а ще вiце-маршалок, який забирав у Захара переписанi хронiко-лiтописнi матерiали, виклопотав для Маркiяна у ректора унiверситету дозвiл ходити вiльним слухачем на лекцii. Маркiяном опiкувалися, та вiн даром хлiб не iв, набирався знань, а здоров’я чахло.

Вiн вiддав вуйковi переписанi папери, а коли Захар так само нечутно й тихо вийшов, вiдсунув шухляду, вийняв розпочатого листа до Анни.

«Шановна панно, я не знаю, як ви – закохана у творчiсть знакомитого поета – судитимете про моi русинськi захоплення, але (це дивно, правда?) iх пiдтримуе й роздмухуе в менi поляк Гощинський, котрий так гаряче любить мою знедолену отчизну. Я слiзьми вмиваю душу з жалю, що нема серед русинiв спiвця, який умiв би так писати про свое. Тому хочу бодай чуже прихильне до нас слово переспiвати по-руськи i дати родакам. А ви, якщо матимете таку добру волю, напишiть менi про Гощинського, що знаете, i, може, чули, де вiн знаходиться нинi. Посилаю вам переклад однiеi частини «Замку», хоч сумнiваюся, що будете по-руськи читати, та ще в такому мiзерному переспiвi… Тужу за вами…

Ваш добрий приятель Маркiян».

Швидко заклеiв листа, щоб не передумати й не порвати його, одягнувся i вийшов з дому.

Будинок убогих притулився до костелу Святого Лазаря по лiвому боцi вулицi Широкоi; йдучи до мiста, Маркiян завше мусив минати духовну семiнарiю, вiн проходив повз примiщення своеi колишньоi альма матер, не озираючись i завше вiдчуваючи, як у грудях ворушиться важкий камiнь кривди.

Новорiчний день iскрився мiцним морозом, пiд банею холодного неба блискотiли мiрiади iскор, снiг засипав Широку вулицю в сажень, у прокопаному тунелi розминалися в тiснотi пiшоходи з колiсними повозами.

Зимовий день у своiй чистотi й свiтлостi був достоту такий, який марився нинi Маркiяновi, коли писав Аннi листа, та не було снiговоi куряви, яка покривала б запоною упряженi парою гнiдих залубницi, – нiчого тепер не було, крiм щемкоi туги, зматерiалiзованоi на клаптику паперу, що, залiплений у конверт, грiв його груди i мучив сумнiвами – посилати чи не посилати, вiдпише йому Анна чи тихцем посмiеться над ним… Господи, та вона, напевно, його й забула!

Маркiян тiльки одним оком глянув у бiк семiнарськоi брами, до якоi крiзь замети була прометена стежка, а краще б i не позирав: з брами прямо на нього виходив син бучацького священика Михайло Базилевич, який колись продав його, не отримавши за зраду навiть срiбняка.

Базилевич побачив Маркiяна, спiткнувся, завертiвся, як ведмiдь на гарячiй плитi, але з обох бокiв стояли снiговi стiни, i вiн мусив iти на Маркiяна, губи його скривилися у вимушену посмiшку, вiн протягнув для вiтання обидвi руки й вигукнув:

– Вiтаю з Новим роком, домiне! Сiйся-родися…

Маркiян не виймав з кишень благенького пальта рук, вони стискалися в кулаки, вiн насилу стримував себе, щоб не вихопити iх i не звалити юду в замет, притоптати там, задушити, напхавши в рот снiгу.

– Я без рукавиць, зимно… – проказав Маркiян, дивлячись упритул на Базилевича, i той поник, знiяковiв вiд синявоi холоднечi Маркiянових очей.

Губи Базилевича сохли, бiлiли, вкривалися смагою, врештi крiзь них прошелестiв шепiт:

– Не дивись так… Я знаю, ти думаеш на мене. Але повiр – не винен я. Тебе, такого, я не мiг залишити на вулицi, ну а до кiмнати пiд час обходу зайшов сам Телiховський…

– Як ви там живете, питомцi? – перебив Маркiян.

– Молимося… Його ексцеленцiя митрополит Михаiл зобов’язав ректорат семiнарii вiдправляти щоденну суплiкацiю, щоб Господь вiдвернув пошесть. Вже у нас були смертнi випадки. Спочатку нас були розiгнали, а потiм знову почались заняття. Тобi, бiгме, краще, Маркiяне, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ти не знаеш, який тепер у нас содом… Холодно, брудно, одне горнятко на чотирьох, слава Богу, що хоч ложку кожен мае свою, iмо бурду, зате ревно молимося i перед, i пiсля ii споживання… Нинi, колего, мудрий той, хто в кнайпi п’е, а попом служить дурень.

– Ти, звичайно, i те, i те поеднуеш, щоб триматися середини… – Маркiян свердлив Базилевича очима i думав, що з таким робив би козак Небаба з «Канiвського замку»: двома нагнутими деревами роздер би, на палю посадив, свяченим ножем горло перерiзав…

Базилевич щораз то бiльше мiзернiв, ник, губи вiд смаги потрiскалися, Маркiянiв погляд розчавлював його, судив смертним судом, i вiн перед стратою зiзнався у всьому, благаючи милосердя:

– Маркiяне, дай менi руку… Я давно усвiдомив мерзеннiсть свого вчинку, але тепер, коли увесь народ прозрiв, прозрiв i я… Академiки йдуть на той бiк, i професор Маус iх благословляе. Нiмець благословляе, нiмець прозрiв, тож повiр, що свiтло прийшло i до мого розуму… Ходiм i ми. Я кров’ю змию свою провину, хоч i не винен есьм… Мiй батько, затятий австрофiл, змалку навчив мене бути вiрним цiсаревi й викривати все, що супротивиться владi. А тепер…

Маркiян повернув голову, йому гидко було дивитися на черв’яка, який, притоптаний його погордою, мов чоботом, скручуеться, вивертаеться; Базилевич побачив, що Маркiян хоче йти, заступив йому дорогу.

– Кожна людина може помилитися, – заговорив квапно, наче боявся, що Маркiян його переб’е, обiрве його каяття, i вiн нiколи вже перед ним не висповiдаеться. – Але хiба це справедливо – носити все життя тавро за один нерозважний вчинок? Маркiяне, ти сильнiший за мене, мудрiший… допоможи менi змити з себе ганьбу, ти один маеш право це зробити, мене за тебе зневажають товаришi… я прошу…

– Хай тобi Бог простить… – Маркiян обiйшов Базилевича, той схопив його за плече.

– Ти побачиш, побачиш… i колись сам прийдеш подати менi руку, я заслужу на це…

– Дай то Боже… – вивiльнився вiд нього Маркiян i пiшов не оглядаючись.

Знизував плечима, наче хотiв обтруситися вiд фальшивого каяття зрадника, та коли повертав на Палацову, раптом зупинився, оглянувся: Базилевича на вулицi не було. Подумав: «А якщо не фальшиве?.. А якщо нинi я вбив у ньому щойно народжену людину?.. Таж i гайдамаки приймали в своi ряди розкаяних…»

…Ясьо Сакрамент вiд поспiльства не вимагав нiчого, а давав йому все, що мiг i вмiв. У своiй безкорисливостi вiн був подiбний до найодержимiших сподвижникiв совiстi: вiд природи надiлений здатнiстю у всьому знаходити радiсть, вiн бачив довкола себе людей, ущемлених бiднiстю, голодом, холодом, хворобами i вiд того опечалених, а що сам почував себе завжди щасливим, намагався утiшити iнших.

Правда, тi бiднi були багатшi вiд нього, голоднi – ситiшi, хворi – здоровiшi, але ж вони не знали, що комусь живеться ще гiрше, i, певне, тому печаль сушила iх обличчя, тож Ясьо Сакрамент, якого сам Господь вiдокремив вiд журби, окутавши оптимiстичним мороком його душу, веселив людей, вiд юрби не вiдокремлених, i всюди, де мiг, намагався дати iм дрiбку тiеi радостi, якоi вони самi в життi вiдшукати не могли.

По недiлях, натiшивши зранку бравурною пiсенькою хлопчакiв i промарширувавши з ними вiд Руськоi вулицi до Єзуiтського костелу за полком воякiв, вiн у засмальцьованiй магерцi, в подертому кафтанi i в тяжких вiд латок черевиках заходив до кнайпи «Унтер цвайундфiрцiг», яка мiстилася на Ринку поруч з Венецiянським палацом, виймав з-пiд пахви саморобну скрипку, яку завше носив iз собою в дерев’яному футлярi, ставав у кутку i, спрямувавши кудись вдалеч зiр iз замрiяною паволокою, грав надривнi циганськi мелодii, що мов пазурами роздирали розм’яклi вiд вина й горiлки серця клiентiв, а були ними ремiсники, безробiтнi й повii, а також баришники, якi займалися замовленнями, наймом i звiдництвом. Усi з однаковим захопленням реагували на Ясеву музику, i вiн отримував за неi рiвно стiльки, скiльки йому потрiбно було, щоб жити i веселити людей: мiдний грiш, келишок горiлки, недопалок.

Ясьо зовсiм не намагався розпачливою циганщиною розжалобити чи засмутити людей: вiн знав, що вони втiшаться, коли iхнi серця роздере солодкий бiль i витече з них сукровиця печалi, – аж тодi люди будуть здатнi сприймати веселу музику, бачити великi й добрi, вже розпаволоченi очi Яся i брати з них його радiсть.

У низькiй i довгiй залi кав’ярнi, обставленiй попiд стiни високими дубовими столами, за якими можна тiльки стояти, було ще порожньо, людськi торги в новорiчний день не вiдбувалися, тротуар бiля венецiянського лева теж пустував, до кав’ярнi зiйдеться посполитий русинський люд аж увечерi – помаланкувати. Ясьо цигикнув смичком, зазиваючи клiентiв: скучно було стояти самому в порожнiй кнайпi. Дехто заглядав i зразу ж виходив, та врештi-таки завiтали – i, мабуть, надовго, – старi Ясевi знайомi, захмаренi, як i всi люди в цьому мiстi, своiми клопотами: коваль Йосип з Круп’ярськоi, низький i набитий, мов мiшок iз зерном, а в плечах такий широкий, що крiзь дверi мусив пролазити боком, i високий та величний, у незмiнному цилiндрi – Мiхал Сухоровський.

Обидва були наче на когось розсердженi. «Отакi вони завжди, – подумав Ясьо з добродушною скрухою, – знову чогось iз сильнiшими вiд них не полагодили». Вiн сердечно поспiвчував iм у душi, бо сам нiколи з владцями сутичок не мав: не тiльки вояки, яким вiн набридав аустерлiцькою пiсенькою, не проганяли його, – полiцаi i тi бралися вiд реготу пiд боки, коли Ясьо наспiвував соромiцькi кавалки про «цьоцю-правiчку», лямури були до нього ласкавi, а вищих за них вiн не знав, тому йому було дуже прикро, що когось там заковують у бранзолети, б’ють, замикають, оподатковують, штрафують, i цю несправедливiсть, яка так рiзко вiддiляла його, щасливого, вiд нещасливого поспiльства, вiн намагався вирiвняти безкоштовною грою – щоб на лицях скривджених хоч прозябла весела усмiшка.

Побачивши своiх знайомих, Ясьо вiдразу врiзав веселоi, а вони й справдi посмiхнулися; музика огрiв iх ласкавим поглядом – так позирае на дiтей батько, вдоволений iхньою поведiнкою; Мiхал дав Ясевi сигару, а Йосип, коли шинкарка принесла горiлки, не забув пiдiйти з пляшкою i налити трунку в Ясiв пугарчик, якого вiн завжди носив з собою i витягав iз кишенi кафтана, коли до нього пiдходив хтось iз вдячних клiентiв кнайпи «Унтер цвайундфiрцiг».

Ясьо миттю випив i знову потягнув смичком по струнах, та Йосип з Мiхалом уже не звертали на нього уваги, вони стояли, нахилившись один до одного, в темному кiнцi зали, про щось там розмовляли, а Ясьо втiшав iх веселим штаером, спiвчуваючи обом – нещасливим вiд того, що здатнi усвiдомлювати своi бiди.

– Тобi, Мiхале, – говорив пiвголосом коваль Йосип, – також туди дорога. Ти думаеш – про тебе забули? Дуля з маком! Рескрипт на твiй арешт напевне був? Дiдько його не вкрав, ото тiльки, що вiдклали набiк, бо тепер iм не до того, а перегуде – i запакують, i будеш ти, як пес, хлебтати арештантську юшку в Бригiдках за вiдбитi полiцейськi нирки.

– Ти, Йосипе, мудрий, як Соломоновi портки, – пiдбив Мiхал пальцем цилiндра, – а думати не вмiеш нi на грiш. Та якоi псовоi мами я повинен воювати за iх Жеч у цьому повстаннi, коли там командують генерали, якi ще за останнього польського круля вже були поручиками?! Ти думаеш, що як iх начельний вудз[52 - Головний вождь.] називаеться Хлопiцький, то вiн вже й за хлопiв – свободу iм на тарiлочцi пiднесе?.. Фiглi! Я в дупi маю нашого татунця цiсаря, але й за польського аристократа не збираюся накладати своiм цилiндром. – Сухоровський з повагою дiткнувся двома пальцями до крисiв цилiндра, i здалося Йосиповi, що вiн бiльше ним дорожить, нiж головою.

Йосип усмiхнувся вiд цiеi думки i, таемниче поглядаючи на Мiхала, поволi всував до боковоi кишенi руку, довго там шубортав пальцями; Сухоровський спочатку байдуже i зверхньо спостерiгав вельми значущу мiну колеги-простака, який намагаеться чимось його здивувати, потiм почала в ньому перемагати цiкавiсть. Йосип витягнув учетверо складеного папiрця i, тицьнувши ним пiд нiс Мiхаловi, ховав до внутрiшньоi кишенi кацавейки. Маестатичнiсть Сухоровського вмить здимiла, вiн спiймав рукою ковалеве зап’ястя, листок випав на стiл.

– Що там? – спитав.

– Ти ж учений, сам прочитаеш, ще й менi розтлумачиш, хоч я вже й без тебе знаю, що не генерали, а простий люд приступив у Польщi до роботи. Недаром цi листки прийшли до нас – шевцiв, кравцiв, ковалiв, яких обложили додатковими податками, а не до таких комедiантiв, як ти.

За шинквасом дрiмала тлуста шинкарка. Враз загримотiли дверi, досередини увiйшов чорновусий офiцер у погонах з золотими тороками, шапцi-баранцi, у шинелi, перехрещенiй портупеями.

Шинкарка, звiсно, зрадiла гостевi, але, видно, ще й знала його, хоч вiйськова форма на ньому була чужинецька, – розпливлася в радiснiй усмiшцi.

– Яка честь, яка честь, пане полковник!

– С Новим годом, госпожа! – рикнув офiцер чужою, проте зрозумiлою мовою i попрямував до шинквасу. – Водочки, пожалуйста!

Ясьо, який давно замовк у кутку, затягнув смичком мелодiю австрiйського гiмну «Gott, behalte, Gott, besch?tze unser’n Kaiser, unser Land»[53 - Боже, збережи, Боже, захисти нашого цiсаря, нашу краiну (нiм.).], полковник шпурнув через зал Ясевi срiбну монету i наказав грати «Боже, царя хранi»; Ясьо не знав мелодii царського гiмну, опустив смичок, монети з долiвки не пiднiмав.

Мiхал з Йосипом якийсь час придивлялися до чужинецького офiцера, потiм вiдвернулися, Сухоровський розгорнув листок.

– «Вiдозва до росiян», – прочитав уголос. Глипнув на Йосипа, хмикнув.

– Читай, читай…

– «Польське патрiотичне товариство, – читав Сухоровський, – органiзувало манiфестацiю варшав’ян проти генералiв, якi капiтулюють перед царем, вiдправило панахиду на честь страчених декабристiв…»

– От я i не знаю, хто такi декабристи, – перебив Йосип.

– Почекай… «Микола І детронiзований, сейм Королiвства Польського проголошуе повстання народним… Слава страченим декабристам! Пролита ними кров зiгрiвала холоднi пiдземелля, в яких мучилися польськi брати… Не проти росiйського народу пiднiмаемо зброю, ми ведемо вiйну з деспотизмом, який гнiтить його i нас. За нашу i вашу свободу!»

– Ну що, Мiхале? – запитливо глянув Йосип в очi товаришевi. – Це до росiян заклик, так… Але й ми русини. Родаки… Може, вони i нас кличуть, адже кажуть: «За нашу i вашу свободу!»

Сухоровський зняв цилiндра, розгладив долонею волосся, гукнув до шинкарки:

– Пуншу, гарячого!

Довго дивився на Йосипа, в очах мiнялися рiшучiсть i вагання, потiм мовив голосно:

– Там, браце, цiкава справа розпочалася. Як ще i росiйськi крiпаки вiзьмуться…

Чужинецький офiцер весь час до них приглядався, а зачувши, що вони розмовляють по-украiнськи, взяв свiй келих, тарiлочку з закускою i пiдiйшов до iхнього столика.

– Дозвольте представитися, – сказав по-росiйськи, стукнувши закаблуками. – Царський резидент у Львовi, полковник Брейндель! Чую, руськi ви, то хочу випити з вами за царя i отечество. На погибель ляхам!

Шинкарка принесла два бокали гарячого пуншу. Сухоровський узяв свiй бокал в обидвi долонi, щоб трохи охолодити, i не пiдводив голови. Йосип i зовсiм не знав, як повестися, про що говорити з таким високим достойником.

Врештi Мiхал промовив, дивлячись у бокал:

– Так, пане полковник, ми русини, та смертi полякам зовсiм не бажаемо – вони ж такi люди, як i ми… А за росiйського царя не будемо пити. Вiн же повiсив тих, що iх декабристами назвали, а вони – росiяни… Чому ж ви…

Обличчя Брейнделя збагровiло, полковник блиснув очима. Щоб заспокоiтись, спорожнив келих, крекнув:

– І будемо таких вiшати. На iмперiю руку пiднiмали!

Сухоровський, все ще не пiдводячи очей, мовив:

– Щось не можу зрозумiти подiбних до вас росiян… Європу визволили вiд французiв, а власного ярма скинути не хочете.

– Мовчать! – крикнув полковник. – Мовчать!

Мiхал все дужче й дужче стискав долонями бокал, та роздавити його не мiг, це ще бiльше додало йому злостi, вiн ненависним поглядом уперся в полковника, губи стиснулися в лютiй посмiшцi, прошепотiв як тiльки мiг спокiйно:

– Кутас ти…

І вихлюпнув Брейнделевi пунш в обличчя.

Той сахнувся назад, витирався рукавом, другою рукою витягав шпагу з пiхви. Сухоровський вiдкинув масивного стола, мов пуделко. Тодi полковник повернувся i щодуху вибiг з кав’ярнi.

Ясьо заграв личакiвського штаера. Вiн щиро бажав утiшити Йосипа й Мiхала, котрим зiпсував товариську розмову якийсь приблуда, а щоб зробити iм ще бiльшу приемнiсть – не перестаючи грати, розмахнувся ногою i зi словом «сакрамент» загнав срiбну монету через увесь зал пiд шинквас.

…Маркiян вiдправив листа до Анни, i з душi спав тягар – тепер уже не перечитаеш, не поправиш i не порвеш; вiн ще раз перебiг думкою змiст листа i пересвiдчився, що все там написано добре й розумно, якби ж не тi останнi слова «тужу за вами», якi напевно розсмiшать ii або знеохотять, i вона, як доведеться зустрiтися, з погордою вiдвернеться чи вдаватиме, що жодного листа не отримувала. Анна й не вiдпише – i все через ту одну плаксиву фразу. Але ж вiн тужить, тужить, тужить!

Навiть намiру не мав iти до унiверситету, адже це русинський Новий рiк, там нинi слухають виклади тiльки поляки й нiмцi, проте пiсля зустрiчi з Базилевичем ноги самi його туди понесли, слова про Мауса, професора iсторii, весь час вклинювалися в плин думок про Анну, заважали, вiдтiсняли ii образ: нiмець Маус заохочуе академiкiв переходити на польський бiк, i якщо це робить нiмець, то чей справа варшавського повстання не е чисто польською, вона зачiпае, тривожить, кличе, втягуе всiх, хто ненавидить тиранiв.

Маркiян сам, без чиеiсь спонуки, дiйшов до такоi думки давно, ще в розмовi з Тадеем Василевським, але то було тiльки визначення своеi симпатii, конкретизацiя погляду на речi, а тут вiн стикаеться упритул з дiею чiтко реальною, до якоi показують дорогу, i треба йти туди або ж не йти… А чому б не до Кармелюка? Тiльки ж до нього не потрапиш, вiн опришкуе, де знайдеш його невловиме товариство, а тут поведуть аж у сам вогонь битви. І це мала б бути та дорога, на яку вiн своiй матерi обiцяв стати? А коли стане i не загине, i допоможе вибороти для Польщi незалежнiсть, не скаже тодi Василевський, що поляк ти, бо ж народ один, i ти боровся за еднiсть? Чи не краще спочатку визначитися у своему, як це роблять чехи, серби, словени i, зрештою, поляки? Чи не слiд спочатку пронести дух Котляревського у найдальший захiдний закуток Украiни i проспiвати свою пiсню, i ствердити, що вiйна Хмельницького – не епiзод для Галичини, а ii iсторiя, едина для всiеi Украiни? Історiя живуча, плодюча, що утверджуе на землi единий великий народ. Брав же Хмельницький однаково Корсунь i Пилявцi, Зборiв i Збараж, Олесько i Пiдгiрцi i обступав Львiв. Було!

Кожен камiнь на цiй землi политий козацькою i ворожою кров’ю, кожна п’ядь пам’ятае копито козацького коня, кожен карниз замкових мурiв оберiгае на собi слiди козацьких долонь – i це епiзод? Ти не можеш так думати, Анно, так не думае Северин Гощинський, якого ти знаеш i любиш… Чи не слiд менi спочатку про це повiсти, заспiвати, щоб почув i усвiдомив галицький русинський люд, за що i з ким боролися його предки?

А у Львовi рано всi дзвони заграли,
А високi ворота остiжком упали… —

зродилися враз слова, i безмiрна радiсть охопила Маркiяна, що вiн склав iх сам; забринiли вони, як народна пiсня, як дума, але е його власним творiнням, i це лише початок – вiн напише вiрша про великий подвиг Хмельницького, який обступив Львiв, узяв викуп i пiшов далi на Польщу, щоб продиктувати iй свою волю, аби знала вона, що за украiнським народом стоiть могутня сила. І назве Маркiян цей вiрш «Хмельницького обступлення Львова!».

Прокинувся вiд думок раптом i з острахом: з одного боку, з кав’ярнi «Унтер цвайундфiрцiг» вибiг чимсь облитий якийсь офiцер у чужiй унiформi, а з другого, вiд унiверситету, насувалася гамiрна юрба академiкiв, перед вiв правник четвертого року Август Бельовський, вiн вигукував гасло, а за ним, пiднiмаючи вгору стиснутi кулаки, повторювала студентська юрба:

– Нема Миколи! Царя у Варшавi детронiзовано! За нашу i вашу свободу!

Була в цьому походi незмiрна потужнiсть, у скандуваннi гасел – могутня магiя, вона захоплювала, забирала, втягувала, i не було сили iй супротивитися; Маркiян розгледiв серед гурту Базилевича, i серце зм’якло до нього, i не мiг вiн залишитися збоку, коли там навiть Базилевич; Анна Кавецька нiби дивилася на Маркiяна i вичiкувала, як вiн поведеться; з кав’ярнi вибiгли якiсь два чоловiки, i Маркiян пiрнув за ними у вир всемогутньоi юрби.

Саме в цей час, пiсля полудня, до губернаторського палацу почали сходитися гостi на проханий бал. Бiля дверей банкетного залу стояли камердинери в лiвреях; довголiтньою службою навченi кланятися в три погибелi, вони спочатку не знали, як поводитися, бо, крiм вiдомих достойникiв у мундирах i поважних дам у грецьких тунiках, нинi пливли й пливли нiколи не баченi тут панночки в газових сукнях з янгольськими крильцями на рукавах i паничi в барвистих камiзельках. Неоперенi недоростки йшли самi, без супроводу старших, немов на забаву з абонементами за сорок крейцерiв, тож сповненi лакейськоi гiдностi камердинери вмить зорiентувалися, кому яку вiддавати честь: одним низько вклонялися, iншим – стриманим кивком голови, а декого зупиняли, щоб показав запрошення.

У залi на галереi оркестр грав марш. Усе вiдбувалося за законом: запрошення iз зображенням губернатора е у всiх, та й сам губернатор, одягнутий у шляхетський кунтуш, достоту такий, як на портретi, стоiть у кiнцi залу усмiхнений i привiтний, а бiля нього з обох бокiв – невiдступнi директор полiцii Захер-Мазох i актуарiй суду Зайончковський.

Банкетний зал був прибраний пiд iнтер’ер мисливськоi кiмнати графського замку: на стiнах зброя, розсохатi роги оленiв та лосiв, на фронтальнiй стiнi – герби знатних родiв i портрети польських гетьманiв i королiв. Усе тут – вiд кунтуша на губернаторовi до кремiнноi рушницi на стiнi – нагадувало стару добру Рiч Посполиту, яка десь там, дуже далеко, прокидаеться до життя, i за неi, вiльну вiд царського ярма, прийшли нинi щирi польськi патрiоти, зiгрiтi цiсарським теплом, пiдняти келихи.

Губернатор усiх вiтав однаково – приклееною до губiв посмiшкою, порiвну зiгрiвав нею панича з довгим до плечей волоссям i пiдкоморiя у блакитному кунтушi, панянку в прозорому едвабi i панi шамбелянову в шелестливому кринолiнi; до банкетного залу заходили колишнi стольники i чесники, академiки унiверситету i юнi марнотратники, якi проциндрювали в карти батькiвськi маетки, – губернатор запросив сьогоднi до себе на бал цвiт польського народу, що проживае у Львовi.

Гостям не було кiнця. Вже прийшов духовний сановник з дамою, яка дозволяла йому за стрибок через шнур цiлувати руку повище зап’ястя; два пахолки у золотих камзолах увели пiд руки iндiйського князя Соломона Бальзамiна, зятi й дочки вкотили на вiзочку пана Йов’яльського – його розбив паралiч у Пiдгорецькому замку. Йов’яльського парадно провезли по всьому залу, а вiн увесь час кланявся: спочатку портретам, а потiм уже губернаторовi.

Едмунд Ржевуський, який донинi ненавидiв Австрiю так само, як i Росiю, i писав на неi в алегоричнiй формi полiтичне звинувачення, зовсiм розчулився. Вiн на власнi очi переконався, що елiта його нацii ще жива, що цiсар Франц І не ворог, а добродiй – це ж вiн розумом губернатора Лобковiца, який виявився польським патрiотом, а значить, ним i був, пробуджуе до життя ще й золоту молодь, безкровно повертае Польщi свободу. А там, над Вiслою, ii виборе малою кров’ю двоюрiдний дядько Ревуха – вiн осiдлав коней, як тiльки дiзнався про штурм Бельведера, i зi своiм козацьким кошем вирушив визволяти Королiвство Польське.

Едмунд так розчулився, що порушив етикет i, не дiждавшись промови губернатора, пiдбiг, вклякнув перед ним i, висловлюючи слова подяки за вiдродження Польщi, поцiлував його в руку.

Обличчя Лобковiца спiснiло, вiд обурення забiгали жовна на вилицях, вiн не знав, що робити з цим йолопом, Захер-Мазох i Зайончковський теж розгубилися, та в ту хвилину до залу увiйшли Олександр Фредро i Ян Непомуцен-Камiнський.

Губернатора враз осiнила спасенна думка, вiн кинув до Ржевуського: «Ви справжнiй патрiот», виминув його i стрiмко подався назустрiч Фредровi з розпростертими для обiймiв руками. Здивованi гостi супроводжували поглядами губернатора: хто ж цi два панове у скромних фраках? Дехто впiзнавав автора п’еси «Дами i гусари», зрештою, Фредра всi знали – найбiльше з анекдотiв про нього; Фредра любили аристократи, бо вiн писав про них, але ж врештi-решт був вiн звичайним комедiописцем, то звiдки такий пiетет до нього у самого Лобковiца?

– Вiтаю, гордосте нашоi нацii, пророче, соловiю польського сарматизму! – Лобковiц обняв Фредра, потiм повернувся до публiки: – Панове, нашу забаву прикрасить, звеличить, освятить своею присутнiстю великий Олександр!

Оркестр вдарив марш i стих. Губернатор, радий випадковi, який допомiг йому задати потрiбний тон забавi, не вгавав. Вiн розповiдав занiмiлим вiд подиву гостям про звитяжне життя Фредра, про його наближенiсть до самого Наполеона. Гостi схилили шанобливо голови перед нацiональним героем; Лобковiц розказував про вiдчайдушну смiливiсть Фредра пiд Бородiним, про нагородження його орденом «Virtuti militari», про героiчну втечу з росiйського полону, про силу Провидiння, яке благословило поета на духовного вождя свого народу.

Публiка оточила пiвколом пророка, вона вже була близька до iстерики, панове випинали вперед груди, панночки звискували, готовi завити осанну месii, оркестр заграв «Єще Польска не згiнела».

Камiнський скоса позирав на Фредра, смiх лоскотав горло: Олександр сьогоднi розповiдав йому, як його приймав Лобковiц у касино Гехта. Обличчя поета було камiнним, з нього важко було вiдчитати, що дiеться в його душi: дiймае вiдчуття злорадоi перемоги чи огиди, вдоволений вiн офiцiйним визнанням чи обурюеться його фальшем.

Оркестр стих. Лобковiц узяв Фредра пiд руку, але вiн i не зрушився з мiсця; гостi зрадiли – пророк хоче промовляти! Ржевуський заплескав у долонi, його пiдтримав увесь зал; Фредро зцiпив зуби, щоб не вирвалося з уст необачне слiвце; Лобковiц, передчуваючи, що тон, який вiн задав своею промовою, може рiзко перемiнитися вiд однiеi лише фрази поета, що уславився у Львовi в’iдливими експромтами, злегка потягнув його за лiкоть, щоб повести з собою, але почувся вигук iз залу:

– Хай пан поет промовить слово!

Фредро повiв поглядом по обличчях людей, якi стояли перед ним пiвколом: багато з них були вже героями його п’ес, вiн справдi оспiвував цих аристократичних недобиткiв, якi дбають лише про те, як краще пiдлизатися до австрiйськоi бюрократii, щоб залишити при собi титули архiстольникiв, коронних лучникiв, коронних кухарiв, i не думають цi архiкороннi осли, що титули тi нi для них, анi для поспiльства вже давно не придатнi. А вiн, Фредро, сам отруiвся iхнiм диханням, задушливим смородом салонiв, яснопанським фiлiстерством… проте нинi, коли так палко промовляв губернатор, вперше вiдчув свою вiдпорнiсть проти аристократичноi задухи. Там ллеться кров, а тут вино… Я висмiю вас, я зраджу ваш стан – цей пустопорожнiй свiт живих трупiв, серед яких нема нi вчених, нi талантiв, нi смiливцiв, анi звичайнiсiньких чесних людей. Ну, хто з вас стане головним персонажем моеi новоi комедii, щоб довкола нього, найзвироднiлiшого, об’едналися ви всi? Обiзвiться хоч один!

Пан Йов’яльський дрiмав у вiзочку, його приспали музика i галас, а коли стало тихо, вiн прокинувся, у його поле зору увiйшов гурт довговолосих юнакiв i панночок з наманiкюреними нiгтями, вiн запитав:

– Панове, де я е?.. В якiй державi?.. А цi патлатi кавалери, цi панночки з рисячими пазурами – то люди-и?

– Бог менi свiдком, – мовив тихо Фредро до Камiнського, – я напишу для вас п’есу, яка буде називатися «Пан Йов’яльський!».

Вiн засмiявся, а Лобковiц полегшено зiтхнув, ще раз узяв за лiкоть Фредра, але публiка чекала його слова. Ржевуський простягнув уперед руки, заблагав:

– Скажiть нам щось, герою битв наполеонiвських!

– Скажiть, скажiть! – залементувала молодь.

Фредро сперся обома руками на паличку i, опустивши голову, заговорив:

– Так, я один раз бачив Наполеона, в Італii. Вiн мав неабиякий ораторський хист, я тiльки перекажу його слова, з якими вiн звернувся до нас, польських патрiотiв, а ви вже уявiть собi наполеонiвськi iнтонацii. – Фредро розпрямився. – Бонапарт сказав тодi: «А взагалi, що ви тут робите, поляки? Марнотратите, тиснете дiвок, п’ете дорогi вина… Ви добре вмiете хвалитися вашим патрiотизмом, але покажiть ще, як умiете працювати. Вам треба офiрувати собою». Пане губернатор, я вiд усього серця дякую вам за похвалу. Повiрте менi, що я повiрив у щирiсть ваших слiв.

Божок упав iз п’едесталу. Юрба, що нiмiла у побожному екстазi перед новоявленим месiею, товпилася, щоб стати ближче до нього, враз позадкувала, вiдступала, змiшувалася, дiлилася, хтось iз академiкiв вигукнув: «Ганьба нам!», i кiлька юнакiв демонстративно попрямували до виходу, iншi розходилися в усi кiнцi залу, ховалися одне за одного, щоб слова поета, адресованi всiм, не вчепилися одного, не приклеiлись, не затаврували, не поставили пiд сумнiв найщирiший патрiотизм.

Посерединi залу залишилися лише Фредро з Камiнським i навпроти них губернатор, Захер-Мазох i Зайончковський. Соломон Бальзамiн у супроводi пахолкiв вийшов у бокову кiмнату, вслiд за ним дочки i зятi тручали вiзок з паном Йов’яльським, Едмунд Ржевуський стояв бiля засклених дверей, що виходили на Губернаторськi вали: закривши долонями обличчя, вiн схлипував вiд конвульсивних ридань.

Зайончковський – мiзерний, худий, висмоктаний – поiдав очима Фредра, пальцi його рук карлючилися в безсилiй лютi: перед ним стояв кавалер ордена «Virtuti militari», i орден той, прикручений до правого вилога камзола, свiтився на грудях у поета, ослiплював, обезвладнював актуарiя карного суду, який у думцi накладав на Фредровi руки кайдани i так iх стискав, що хрускотiли зап’ястя, синiли пальцi, з-пiд нiгтiв виступала кров, i пальцi тi нiколи вже не зможуть тримати перо, i нiколи не напишуть того, що нинi вiн задумав.

Захер-Мазох не був поляком, вiн не знав роздвоень, не розумiв ненавистi запроданого поляка до поляка прозрiлого; вiн був нiмець, який прийшов господарювати на чужiй землi, i йому вигiднi були незгоди мiж аборигенами – русинами й поляками, а що вже казати про незгоди мiж единоплемiнними! Захер-Мазох погордливо зирив тепер на Фредра, i на Зайончковського, i на самого губернатора Лобковiца, одягнутого в польський кунтуш.

Лобковiц мусив якось виходити iз прикрого становища: вiн не мiг нi вигнати, нi образити, навiть зiгнорувати цього нахабного комедiанта, якого тiльки що возвисив у ранг нацiонального героя. Мовив примирливо:

– Сентецii Наполеона не завжди актуальнi, пане Фредро…

Ляснув у долонi, даючи знак маршалковi, що пора розпочинати бал.

Маршалок оголосив танець свiчок. Був це модний у Львовi полонез: у затемненому залi кружляли пари зi свiчками в руках, блукаючi мерехтливi вогнi розпливалися по залу, вихоплюючи з темряви обличчя, зраджуючи врядигоди закоханих – погляд, усмiшку, поцiлунок.

Заграв оркестр. Фредро поклонився губернаторовi i, взявши пiд руку Камiнського, подався з ним у глибину залу. Гостi розступалися перед поетом – однi з поваги, iншi мов вiд прокаженого, тiльки Едмунд Ржевуський рiшуче перетяв зал, заступив Фредровi дорогу, його меланхолiйнi очi виливали на поета безмiр образи й докору, вiн проказав, скорбно похитуючи головою:

– Zdrajca![54 - Зрадник! (Пол.)]

І, заплакавши ридма, наче отець над безумним вчинком безпутного сина, вибiг iз залу.

Камiнський мовив по хвилi:

– Програють поляки. Там, при керiвництвi, отакi ж дегенерати.

– Вимруть скоро, – вiдказав Фредро.

Лакеi роздали парам засвiченi свiчки, погасили лампи; лилася музика, але пари не кружляли, пiшли в сумному походi по залу, мов на похоронi, – Фредро зiпсував губернаторський бал.

– Це блюзнiрство, – сказав Камiнський. – Там гинуть, а тут вiдправляють при свiчках панахиду. Польщу хоронять…

– Вони себе хоронять, а не Польщу, – вiдповiв Фредро.

Молодь уперто не хотiла танцювати, слова Фредра гнiтили, соромили, свiчкова процесiя починала друге коло, маршалок балу припинив музику, наказав лакеям засвiтити лампи.

А коли в залi стало ясно, всi побачили пiд гербами аристократичних родiв приклеений аркуш паперу з якимось написом. Гостi збiглися до фронтальноi стiни, пiдiйшли Камiнський i Фредро. На паперi великими лiтерами був писаний вiрш:

Czyliz po skrzypce tyrana
Mozesz skakac, polska mlodziez?
Gdy ojczyzna w kir ubrana,
Wierzaj – skakac sie nie godzi![55 - Чи пiд скрипку тирана можеш скакати, польська молодь? Коли вiтчизна в жалобi, повiр: скакати не годиться (пол.).]

За мить зал спорожнiв, молодi не стало. Захер-Мазох прошипiв:

– Вiднинi, пане губернатор, я iх запрошуватиму на бали до Куфштейна[56 - Мiсто в Тиролi, де була найстрашнiша австрiйська тюрма для полiтичних в’язнiв.].




Роздiл сьомий


Холод вигнав пана Курковського зi стайнi, що притулилася до задньоi стiни бойнi на Замарстиновi. Теплий струмок iз худоб’ячоi кровi та фекалiй, який витiкав з труби прямо на конюшню i, обминаючи ii з обох бокiв, вiддавав свое нудотно-млосне тепло двом шкапам i вiзниковi похоронних караванiв, замерз, шерсть на конях скучерявилася i покрилася iнеем, а просяклi дьогтем чоботи Курковського затвердли мов камiнь, i вiн тепер не мiг iх скинути, щоб перемотати онучi.

Щедрий осiннiй заробiток вичерпувався – люди перестали вмирати. Шкап’ята без упину жерли овес, i вiзник з острахом дивився, як вiн тане, та й у самого у правiй кишенi лапсердака не стало срiбних монет, з якими вiн двiчi на день заходив до корчми Сруля, де можна було наiстися копченоi риби навiть у шабаш. У лiвiй мiдних крейцерiв було ще багато, проте iх дзенькiт, коли пробував пальцями, був сумний, мов звук надтрiснутого дзвоника, – словом, пан Курковський нiчого втiшного на близьке майбутне не передбачав, а заробiткiв не було, i вiн у скрусi приходив до думки, що бути магiстратським слугою набагато гiрше, нiж жебраком, бо iх суспiльство утримуе задарма, не вимагаючи вiдробiтку.

Коли потiчок гноiвки утворив довкола конюшнi брудно-червону замерзлу калюжу, й останне тепло пропало, Курковський згадав про державного утриманця Яся Сакрамента, накрив коней веретами i подався на Ринок, щоб порадитися з ним, як пережити цю люту зиму, бо ж звiсно – Ясевi тепер велося набагато краще.

Ясьо стояв, як завше, у своему кутку в кав’ярнi «Унтер цвайундфiрцiг», тримав у руцi скрипку, не грав, бо не було кому; тлуста шинкарка сердито зиркнула на ще одного жебрака, з яких iй нема жодноi користi, потiм впiзнала Курковського i полагiднiшала, бо вiзник похоронних караванiв завжди був при грошах. Вона помахала рукою, зазиваючи його до прилавка, але Курковський не звертав на те уваги, вiн пiдiйшов до Яся i з усiх сил намагався зрозумiти, що той говорить до нього на мигах. Ясьо балушив очi i кивав головою у бiк шинквасу, нахиленим униз пальцем показував у глибину залу; Курковський повiв очима за рухом пальця i побачив нарештi за нiжкою прилавка блискуче кружальце. Притьмом пiдiйшов i, кланяючись та запевняючи шинкарку, що холера в мiстi вже ущухла, хай спить спокiйно, боком-боком згинався, нiби заправляв штанку в чобiт, врештi-таки пiдняв монету: був це цiлий гульден. Тодi щось промимрив шинкарцi й, махнувши Ясевi рукою, вибiг з кнайпи, мовби за ним гнався скажений пес.

У великому подивi Курковський вже на вулицi перепитував Яся, чому вiн сам не пiдняв гульдена, i так нiчого з його пояснень не второпав. Не мав права? Як це – не мав права? Звiдки ж тодi це право в Курковського? Ясьо переконував вiзника, що знайти грошi – не грiх, а брати iх у поганоi людини та ще без вiдробiтку, не можна; Ясьо майже тиждень чекав, щоб зайшов хтось гiдний до кав’ярнi й пiдняв монету. Слава Богу, що шинкарка ii не помiтила.

Курковський все те слухав i знизував плечима, врештi сплюнув i запропонував Ясевi пiти з цим гульденом до трафiки Арона – купити для початку по сигарi.

В Ароновiй халупi застали, крiм господарiв, ще якогось старця в лахмiттi, впiзнали в ньому Агасфера, якого давно вже не бачили на вулицях Львова, i зовсiм не здивувалися, що вiн живий, бо як мiг померти Вiчний жид? Агасфер стояв перед Ароном i Аронихою, про щось iх запитував, а вони розводили руками й вiдповiдали:

– Про це може знати тiльки рабин…

– То ходiмо до нього, Ароне, ти еврей, i вiн буде з тобою розмовляти. Хай скаже…

– Гiт, гiт[57 - Добре, добре (евр.).], – посмикав себе за пейси Арон. – А що нам залишилося робити, як не йти до рабина, що? І ви, пане Курковський, i ти, Ясю, теж можете йти до нього або ж усi разом пiдемо до вашого митрополита. Нам уже все одно, Бог нинi зрiвняв мене, юдея, з вами, християнами, мов на Страшному судi, а священики ближче стоять до Бога, може, щось порадять.

– Веди до рабина, – сказав Агасфер.

– Гiт, гiт, – одягався Арон, i Арониха закутувалася в картату хустку. – Пане Курковський, ви менi не показуйте того гульдена, в мене вже давно закрита трафiка – шлюс…[58 - Кiнець (нiм.).]

Ясьо з Курковським переглянулися, мовчки запитуючи один одного, чи слiд iм, християнам, iти до еврейськоi божницi, але надiя на утiшне слово рабина, а може, й на допомогу зманила iх, i вони подалися, промерзлi й голоднi, вслiд за Ароном, Аронихою й Агасфером до синагоги Золота Роза на Векслярську, вiдклавши обiд за знайденого гульдена на потiм.

У синагозi було порожньо, лахмiтники тупцювали якийсь час у проходi мiж лавочками й не квапилися пiдходити до столика, на якому лежало розгорнуте Святе Письмо – тут було тепло, а там – у конюшнi на Замарстиновi i в пiдвалi на Пекарськiй, i в Ароновiй халупi знущався з людей знавiснiлий мороз.

Готовi були ждати на рабина хоч до ночi. Але невдовзi вийшов до них кантор i спитав, чого вони хочуть. Кантор упирався, запевняв, що рабина нема, але Арон люто смикнув себе за пейси i прорiк таке, вiд чого кантор позадкував i зник у притворi.

– До ребе прийшов Вiчний жид!

Рабин зайшов не сам, вiн нiколи не розмовляв з вiруючими наодинцi, бiля нього завжди стояв пахолок, який мав за обов’язок похитувати схвально головою пiд час проповiдi рабина i захоплено прицмокувати «це-це-це», – називався такий служка цецале.

Рабин погладив бороду, пiдiйшов до лахмiтникiв, довго придивлявся, морщився, врештi запитав, хто з них Вiчний жид.

Агасфер пiдвiв голову, мовив:

– Я. Я не подав води Ісусовi, коли вiн нiс хрест на Голготу.

– Вей мiр! – охнув рабин i затулив долонями лице, вiн довго не вiднiмав долонь, щоб, крий Боже, цi люди не побачили в його очах глузливоi посмiшки, потiм опустив руки i пiсля хвилини розважливоi задуми спитав:

– То ти – Агасфер?

– Агасфер, ребе, всi про це знають.

– І ти пам’ятаеш того лжемесiю, якого на п’ятнадцятому роцi правлiння кесаря Тиберiя, коли iгемоном в Юдеi був Понтiйський Пилат, а архiереями Анна i Каяфа, розiп’яли на Голготi?

Агасфер задумався, зиркнув на Арона, той пiдтакнув головою – не хотiв розвiювати у старого його вiри.

– Так, я мав криницю пiд горою, а вiн просив води, та не подав я. А тепер караюся. Але чому, чому караюсь тiльки я, коли всi такi? І спокiйно живуть, i вмирають, а я ходжу, ходжу, ходжу, забувши свiй рiд i батькiвськi могили… Ребе, поможи менi знайти людину, яка все вiддае iншим, а собi не бере нiчого… Тодi я успокоюсь i помру…

– Такого ти хочеш знайти? Вей мiр, як можна знайти такого? Навiть птахи небеснi… Але постiй, мiж своiми ти не шукав?

– Як вiн може мiж своiми знайти таку людину, коли вони не мають що вiддати, – вставив Арон. – Ребе, порадь, що робити, коли нема що вiддавати?

– Шукайте – i знайдете, просiть – i дасться вам. Благословенний, в кого дорога чесна, хто в законi Господа ходить. Хто сiе iз сльозами, той збере з пiснями, – заговорив псалмами рабин, а цецале захоплено похитував головою, прицмокував, додаючи йому впевненостi:

– Це-це-це!

– Але ж здобули беззаконники меча i натягнули лука свого, щоб повалити мiзерного й бiдного, – крiзь сльози мовив Арон, згадавши Давидiв псалом.

Цецале захитав головою, але вмить спам’ятався, що цi слова вимовив не рабин. Ребе схилив голову, думав, що вiдказати, потiм спитав Арона:

– Чим ти займаешся?

– Я торгував тютюном…

– І мав з того хосен?

– Мав…

– Це не той, Агасфере, якого ти шукаеш, – позирнув рабин на старого. – А ти що робиш? – звернувся до Курковського.

– Я трупи вивожу з мiста i дiстаю за це овес i грошi, – понуро вiдказав вiзник i пiдкинув у руцi гульдена.

У цецале заблищали очi.

– І згорять вони у вогнi вiчному, – глибокодумно мовив рабин. – Це теж не той, Агасфере, якого ти шукаеш.

– Ребе, – пiдступив уперед Курковський, опускаючи на рабина важкий погляд, – а той вiчний вогонь насправдi е?

– Є. Геенна огненна – так сказано в Писанii.

– То чому б не використати його для отеплення мiста? – запитав, дивлячись упритул на рабина. – Чей замерзаемо живцем.

Цецале пiдступив до свого наставника й вибалушив на Курковського великi очi, щоб його налякати.

Рабин заговорив приповiстками Соломона, цецале прицмокував, пан Курковський вiдступив назад, ховався вiд словесноi зливи, мов вiд дощу пiд дах.

– Дай науку мудрому, i вiн стане ще мудрiшим; не картай дурного, бо зненавидить тебе, а картай мудрого i будеш йому любий; з усiлякоi працi е користь, а з дурноi балаканини тiльки шкода; розумного докiр бiльше дiймае, нiж дурного сто ударiв; i дурень, як мовчить, здаеться мудрим… – Рабин нарештi збився, а цецале, завертаючи очi, цмокав:

– Це-це-це!

– Ребе, ти не дав менi поради, – сказав Агасфер.

Рабин зосередився i, обходячи Арониху, зупинив свiй погляд на Ясевi.

– Чим ти займаешся?

– А я нiчим, – вiдказав, посмiхаючись, Ясьо. – Я веселий i потiшаю людей.

– А що ти маеш за це?

– Втiху…

– Агасфере, – пiдвiв руки рабин, – ти знайшов людину, яка все вiддае, а собi не бере нiчого!

Агасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повiрити, що його рятiвник тут поруч, старий увесь затрусився вiд радостi, та раптом змеркла його втiха.

– Утiху? Тiльки утiху? – заволав. – А пам’ять людям, пам’ять ти повернеш?

– Вiн сам не мае пам’ятi, Агасфере, – дiткнувся рукою до його плеча Арон i повернув голову до рабина, все ще надiючись на його пораду. – Ребе, скажи менi, де той чоловiк, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?

– Я вас поховаю задурно, – сказав Курковський.

Агасферовi очi знову зблиснули радiстю i знову померкли.

– А пам’ять людям, пам’ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, – без роду, без вiтцiвських могил?

– Ідiть з Богом, – знетерпеливився рабин, йому стало досить цiеi безглуздоi розмови. – Бог сотворив добро i зло, i ми не в силi це змiнити.

Арон покрутив пейси i з докором глянув на рабина:

– Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигiдне… Ребе, ребе, а ти – чи знаеш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?

– Хто спить у жнива, той чоловiк безпутний… У вогнi очищаеться золото, Господь випробовуе серця, – вiдказав рабин. – Ідiть з Богом.

Цецале, прицмокуючи, пiдбiг до столика, на якому поруч iз Святим Письмом стояла скарбонка, взяв ii i пiдiйшов до лахмiтникiв. Тi здивовано переглянулися: якби в них були грошi, хiба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським i не вiдступав: за науку треба рабину платити.

– Кодло гадюче, – проскрипiв зубами пан Курковський, – як можете ви говорити про добро, будучи лихими? – І вкинув гульдена в скарбонку.

На вулицi всi розiйшлися в рiзнi боки – йти на спiльний обiд уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцькоi хвiртки, вони були втiшенi, що пан Курковський поховае iх задурно; Ясьо щасливо посмiхався – вiн радiв, що грошi злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопiв i пропускав помiж пальцi мiдяки в лiвiй кишенi; Агасфер зупинився, взяв за плечi Яся, пильно подивився на нього й сказав:

– Утiшай… Але ти не той, не той! – Вiн повернувся, помахав палицею i, йдучи в протилежний бiк, вигукував:

– Ну хто, хто дасть людям цiлющоi води й пам’ять iм поверне?!

Курковський приплiвся на Замарстинiв надвечiр. Вiн думав тiльки про одне: як пробратися в бойню i загрiтися бiля теплоi тушi. Але бойня була замкнена, i вiзник утратив будь-яку надiю дожити на такому морозi до ранку.

Вiн подався до конюшнi, а коли повертав за рiг, сахнувся: вiд стаенних дверей iшли на нього двi темнi тiнi, й вiн подумав, що це конокради.

– Пане Курковський, – прошепотiла одна тiнь, – ми давно на вас чекаемо. Мене звати Август Бельовський. Нас одинадцять чоловiк, на санях вмiстимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…

– Мiй Боже, десять ринських! – зойкнув Курковський, повiривши в цю мить, що той гульден був iнклюзом[59 - Зачарована монета, яка завжди повертаеться до власника.] i повернувся до нього десятирицею.

– Дамо дванадцять, – сказав Бельовський, йому здалося, що вiзник незадоволений обiцяною платою. – Тiльки швидко. І коли вас хтось буде питати, скажете, що везете панiв на полювання.

– Господи! Та я зараз… Я вже!

Сани були миттю спорядженi, шкапи запряженi, десять хлопцiв збилися у васагу, один лише велетень не вмiщався, стояв на полоззях. Бельовський перепитав нервово: «Шашкевич не прийшов?» – i наказав вiзниковi рушати.

Той новорiчний вечiр Маркiян провiв на Збоiськах у помешканнi Августа Бельовського, правника четвертого року. З великого гурту академiкiв, якi демонстрували на Ринку, на Збоiська пiшло тiльки десять чоловiк i з ними два чужi: Мiхал Сухоровський та коваль Йосип з Круп’ярськоi. Август назначив день переходу за кордон до повстанцiв на суботу.

Маркiяна мучили сумнiви. У головi виношувався вiрш про обступлення Хмельницьким Львова, схрещувалися козацькi шаблi з шляхетськими, а нинi – ставати поруч? Так, часи змiнилися, треба ставати поруч. Але з польським народом чи зi шляхтою? А хiба виступив народ – ота темна, мордована панством маса? Виступили офiцери, земляни, студенти i з ними Базилевич… Чому вiн пiшов? Бо не в модi нинi австрофiльство, а йому хочеться бути на виднотi. Може, це в нього не отямлення вiд пiдлостi, а пiдлiсть нова? А я пiду боротися проти росiйського деспотизму, щоб звiльнити мiсце для шляхетських деспотiв i украiнських парвеню?.. Колись козаки не пiдтримали Пугачова, i в цьому була iх фатальна помилка. А нинi треба пiдтримувати полякiв?.. Але що вони вiдвоюють? Економську неволю, офiцерську?..

Кiлька днiв тому Маркiян зустрiв Вагилевича. Іван вернувся з гiрських мандрiв ще восени: в Коломиi його заарештувала полiцiя i вiдправила етапом у Ясенiв Горiшнiй до батька – щоб не волочився i не бунтував народ. Вагилевич ходив до унiверситету вiльним слухачем.

– Я вирiшив перейти кордон – з Бельовським, – признався Маркiян товаришевi.

– А тут хто буде орати? – Іван з докором глянув на Маркiяна й бiльше не сказав нi слова.

А й справдi, що зiйде на незораному, коли до народiв прийде весна?.. «Квiтка дрiбная молила неньку, весну раненьку…» – бринiли слова, Маркiян ходив весь день неприкаяний, згадав про Любимського, давно не був у нього.

Старий мовчки вислухав Маркiяна, потiм мовив:

– Я ж вам ще не доказав iсторii свого життя, Маркiяне. Може, згодиться. Ваш товариш мае рацiю. Адже той наш перелiг орався дуже давно i недоораним залишився, закожушився бур’яном, чи не пора, поки та рiлля не стала цiлиною або мертвицею, пiднiмати ще раз скибу. У себе, для себе… Ви подумайте. Я от колись пiшов на Украiну, а Огiнський, звiсно, – до Костюшка…

– Композитор?

– Так, вiн…

Перед Маркiяном зринула мужня постать Огiнського i тихо вiдiйшла: це ж так природно, що вiн пiшов до Костюшка; Любимський з Капнiстом теж зникли з-перед очей – куди iм було податися, як не на Украiну, де повстали турбаiвськi селяни; рокотання бетховенськоi музики покотилося на европейськi простори – зостався бiля Маркiяна здивачiлий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив бiля царициних пантофлiв, а на старiсть взявся воскрешати для себе свiй край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальноi сльози. Розкопував генеалогiю свого роду, щоб довести нащадкам, що вiн не з простих пастухiв, його втiшали бандурою i пiснею крiпаки, i байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра мiг замовкнути й забути, хто вiн, а в iсторii залишився б тiльки звироднiлий старець iз своiм гербовником.

Хiба не сталося так в Галичинi? Хто вони нинi – Острозькi, Корибути, Шептицькi – перевертнi з русинським родовим коренем? Що за користь з iх генеалогii людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – iхне це ймення чи нi? Хто з них, родовитих, полегшив iх панщизняну долю, хто взяв iх пiсню, казку, легенду i показав свiтовi – ось живе вiтка украiнського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославленi колись духовнi провiдцi, про що ви дбаете, опрiч того, щоб знайти найвигiднiше мiсце бiля габсбурзького корита? Про що дбаете i ви, отцi духовнi, крiм доходiв з хрестин, похоронiв i парастасiв? Хто пiднiме голос за вашу паству, яка забула свiй родовiд?

– Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркiян уголос.

Любимський не здивувався, вiн знав, про що подумав тепер Шашкевич. Пiдвiвся з крiсла – високий i сивий, його поморщене обличчя просвiтлiло, натхненно спалахнули очi, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, вiн стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темнiй тюрмi закiнчив писати «Мiсто Сонця». Любимський взяв Маркiяна за плечi i довго так тримав iх, стискаючи, немов хотiв увесь свiй досвiд, знання, життевий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.

Врештi заговорив:

– Я записав, Маркiяне, усе свое життя: що думав i пережив… Ось тут воно, – вiн показав на товстий рукопис, що лежав на столi. – Передам його тобi, давно постановив. Не маю бiльш кому… Не все ти вiзьмеш з нього i не треба всього брати – тiльки силу, а розпач вiдкинь, його й так забагато на свiтi, нинi треба бути мiцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, ii уздрить народ. Може, тобi пригодиться прожите мною життя. Як пiдвалина для нового будинку. Тобi проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слiд заглянути в минуле. Вiдкинь старий непотрiб, але вiзьми стару пiсню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом вiкiв неволi. І не забувай, що еси сином Русi, за яку вмерти повинен. Бери, – подав йому рукопис. – І йди. Я дуже старий, я мушу нинi тобi свое вiддати.

Маркiян узяв рукопис, та не йшов. Обличчя бiблiотекаря стало восково-жовтим, очi запалися пiд лоб, молодече яскрiння вгасло в них, як тiльки вiн замовк. Любимський опустився у крiсло i ще раз повторив:

– Іди…

– Я покличу лiкаря, пане магiстр.

– Не треба, я здоровий… А втiм, найкращий лiкар для мене – ти, бо продовжиш мое життя… Нова ланка в безкiнечному ланцюзi. А за вiзити я заплатив тобi чим мiг: бери рукопис i йди.

…Захар Авдиковський мовчки подав Маркiяновi листа, той глянув i ахнув: вiд Анни! Вбiг до своеi кiмнати, поклав рукопис, розiрвав конверт.

«Милий Маркiяне, – читав уголос, – менi так приемно було отримати вiд вас листа. Ви розрадили мою самотнiсть, а ще нагадали про мого улюбленого поета. Я розумiю русинську мову, бо живу серед русинiв, – ваше тлумачення уривку доволi гарне, я знаю, чому ви взялися за переклад… Але повiрте: ваша поетична iнтерпретацiя поеми Гощинського дуже поступаеться перед оригiналом. Чи не краще творити свое, коли Бог послав вам цей дар?..

Про Гощинського знаю мало, тiльки що вуечка розпитувала. Вiн зустрiчався з поетом у Львовi, але яке то знайомство – за одну випадкову зустрiч… Северину Гощинському тридцять рокiв, родом вiн з Уманi, товариш поетiв-украiнофiлiв Тимка Падури й Богдана Залеського. Я читала вiршi тих поетiв, але ж яка рiзниця мiж ними i Гощинським! У Падури козацько-парубоцька бравада, Залеський плаксиво-пасторальний, а в Гощинського – думка, бiль, сила. Каже вуечек, що через участь у таемних гуртках вiн мусив покинути навчання в Уманi – за ним нюшкувала полiцiя. За прикладом Байрона хотiв виiхати на Балкани боротися за Грецiю, та передумав – Польща теж в неволi. По дорозi до Варшави зупинявся у Львовi…

Отож заходить мiй вуечек до кав’ярнi, сiдае до столу, за яким чекае кельнера поставний молодий пан з вiспуватим обличчям. Розгортае вуечек «Dziennik Warszawski»[60 - «Варшавська газета» (пол.).] i вигукуе сам до себе: «О, «Канiвський замок» Гощинського!» Взявся вiн читати надрукований у газетi уривок з поеми, а краем ока бачить, що сусiд не зводить з нього погляду. «Ну, то як?» – запитав поставний пан, коли вуечек склав газету. «А так… Гощинський – завжди Гощинський. У «Банкетi помсти» нападав на аристократiв, називаючи iх апостолами темряви, а тут – брязкае сталлю, дихае кров’ю, пожежами». – «Вам не подобаеться його поезiя?» – «Добродiю, як може не подобатися його поезiя? Я до змiсту маю претензii». – «То будьмо знайомi, – поклонився сусiд. – Я – Гощинський».

Тепер Северин у Варшавi чи десь уже iнде. Зi зброею… І йдуть, iдуть нашi соколи на той бiк… А я така щаслива, що не загубилася до решти на задвiрках австрiйськоi монархii – е в мене батькiвщина!

Пане Маркiяне, я б з приемнiстю зустрiлася з вами. У суботу граю в касино Гехта. Хор Моцарта на моi впертi домагання нарештi виконае «Прощання з батькiвщиною» Огiнського. Якщо вирiшите прийти, то не запiзнюйтесь, – буде виконуватися тiльки ця одна рiч…»

– Кохана, – прошепотiв Маркiян, притулюючи листа до грудей. – В суботу у касино Гехта… В суботу… Мiй Боже, – кинувся, – але ж субота нинi! І вже вечорiе…

До касино було недалеко, та Маркiян бiг, не зважаючи, що хтось там здивовано позирав на нього. Наближався до святково-бiлого Єзуiтського городу, йому нiколи було його обминати, поринав по колiна в синюватiй габi неторканого снiгу, помережаного слiдами пташиних нiжок. Крiзь облiплене снiгом вiття дерев проглядали великi, задрапованi жовтими шторами вiкна касино; на розчищеному тротуарi Маркiян обтрусився, пiдiйшов до касового вiконечка i взяв квиток за п’ятдесят крейцерiв.

Це були останнi грошi, вуйко Захар платить йому за працю аж у кiнцi мiсяця. Згадав цiеi митi, що треба буде роздягнутися в гардеробi, а костюм у нього далеко не вiзитовий. А в мозку билися, дiймаючи приглушеною ревнивiстю, слова з Анниного листа: «Северин у Варшавi зi зброею…» Так iнтимно, без прiзвища – «Северин…». Ідуть соколи на той бiк… Вони знайшли свою батькiвщину. А я не йду, я теж знайшов ii i зостаюсь на нiй… Хай кинуть в мене каменем тi, якi не мають батькiвщини…

Зал був неповний – це ж не редутовий бал i не торговi контракти, о, при тих оказiях в касино Гехта нiде голцi впасти… А нинi тут тiльки тi, хто мае батькiвщину… Маркiян сiв скраю у вiльне крiсло; на сцену вже виходили хористи, а за фортеп’ян сiла вона. Моцарт чекав, поки хористи зосередять свою увагу на його руках, Анна невiдривно дивилася на диригента, а Маркiян бачив тiльки вiдбитий на стiнi ii гострий профiль, до половини закритий зливою волосся, – невловимий, далекий, недосяжний, – на обличчя Анни падала тiнь Моцарта.

Руки диригента звелися вверх, i полилися в зал першi акорди.

Маркiян не вперше слухав полонез Огiнського, вельми модний у Львовi. Його виконували у кав’ярнях i ресторацiях, пiд тужливу – з надривами i схлипами – мелодiю танцювали закоханi пари, генiальний твiр спрощувався, заяложувався, ставав буденним, його награвали на гiтарах екзальтованi дами в салонах i льокалях, – та ось приглушено заталанiв спiв, мов стримуваний чоловiчий плач, зроджений болем за друзями, що впали на полi битви. Покидають пiдкорену варшавську Прагу[61 - Передмiстя Варшави.] костюшкiвськi бригади i з ними знайомий уже Маркiяновi з розповiдей Любимського автор полонезу; тягнуться жовнiри журавлиними ключами на вигнання – пiд сине й чуже iталiйське небо, уже за горбами рiдна земля. Вдарили розпачливо акорди, i прорвалося ридання – а чи не станеться так знову нинi; вдарилася прощальна пiсня об стiни залу, об душi слухачiв, почувся схлип.

Пiсня вихоплювалася на простiр i, провiщаючи горе, вселяла водночас несхитну надiю – вернуться на рiдну землю тi, хто здатний плакати за нею: розбитi польськi бригади, козаки iз задунайськоi чужини, негри з американського ясиру, декабристи з сибiрських рудникiв, – для боротьби повернуться усi, в кого е своя земля. Бо вона – людська сутнiсть, радiсть i надiя.

Не було оплескiв. Першою зi сцени зiйшла Анна, Маркiян вiв очима за ii тiнню, що сковзала зi стiни, та не пiшов за нею. Та й чи наздогнав би вiн ii? Анна не могла тепер належати йому, вона полинула за пiснею через Туринку i Белз на польськi простори, де бився за волю своеi батькiвщини Северин, а вiн, Маркiян, мусить вертатися iз забуття, з народноi непам’ятi до свого краю, не менш стражденного, нiж Польща, i постала рiдна земля перед ним – велика i неозора, розкинута по обидва боки Збруча, по обидва боки Днiпра, чекаючи на кожну мить його життя.

Раптова снiгова хуртовина зашаленiла вулицями i провулками, Маркiян вийшов з касино i подався назустрiч вiтровi в бiк Гетьманських валiв, колючий снiг охолоджував розпалене чоло, вiн кутався у благеньке пальто i шепотiв, молився, клявся:

– Сполошите мою долю i проженете щастя, нуждою м’я вдарите i нашлете злиднi, знидiе моя радiсть i плач мене огорне, окуете мене тугою вранцi, а ввечерi журбою, вирвете менi очi й душу, та не вирвете вiри i не вирвете любовi, бо руське мое серце i вiра руська!..

Схопивши голову в руки, вiн iшов навмання, вiдречений вiд себе самого, вiд свого кохання, не належачи бiльше собi, покликаний до дii, у полум’i якоi мусить згорiти.

Отямився вiд вигукiв, що долинали з протилежного боку Полтви; звiдкись знайомий старечий голос долав хуртовину, вiтер розносив над мiстом обривки фраз, i врештi рiвний струмiнь вiтру донiс до Маркiянового вуха слова, i вiн згадав, де i коли iх чув:

– Хто, хто допоможе голодним i спраглим? Хто подасть води тим, якi хрест несуть?!

– Я подам… – прошепотiв Маркiян, повернувся i зник у провулках Хорунщизни.

…Старий бiблiотекар дивився у вiдхиленi дверi вслiд за Маркiяном i не пiдводився, щоб замкнути iх на защiпку, – йому стало спокiйно i добре на душi, немов мандрiвниковi, який дiйшов до своеi мети i мае право спочити.

Тягнуло з коридора холодом, таки треба замкнути дверi, та пройняло враз Любимського дивне й непереборне передчуття, що нинi ще хтось зайде до нього. Вiн вичiкував i думав: хто ж, ну хто?

Глянув на застелене бiлим покривалом незаймане лiжко i зрозумiв, що жде ii. Так, ii одну. Адже мусить прийти – кiнчаеться дорога, i якщо нинi на нiй не зустрiнуться, то вже й нiколи.

І Уляна зайшла. Тихо й звично, мовби приходила сюди щодня; була молода й одягнена так само, як тодi, на Мгарськiй горi, – у квiтчасту корсетку й червоноткану спiдницю. Русява, мов споловiла тирса, коса спадала на груди, вона пiдiйшла до лiжка, яке так довго чекало на неi, вiдкинула покривало, пiдбила подушку i аж тодi повернула до мужа голову, усмiхнулася й кивнула, щоб iшов до неi…

На другий день директор Закладу Оссолiнських Слотвiнський, не побачивши Любимського протягом усього дня в бiблiотецi, зайшов перед вечором до його келii.

Старий лежав на нiколи не займаному лiжку зi схрещеними на грудях руками.




ЧАСТИНА ДРУГА





Роздiл восьмий


Осiннiй волинський лiс снувався павутиною, на мокляках жовтiла зжухла жорстка трава, парувало тепле баговиння, з-пiд прив’ялих подовгуватих листкiв на високих стеблах вовчого лика визирали китички чорних ягiдок, пахло живицею i терпким духом вiльшини, помiж соснами бралися золотом вутлi берiзки, чорний пташок потрошив соснову шишку, пирхав, коричнева потеруха спадала долi з тихим, майже нечутним шелестом.

Все це було знайоме, рiдне й вiднайдене пiсля безкiнечноi, здавалося, мандрiвки. Коваль Йосип з Круп’ярськоi думав колись, що як допаде до цього клаптика своеi землi, то цiлуватиме ii, буде пригортатись до неi, качатись, борикатися, смiятись, плакатиме й кричатиме, та ось сидить пiд сосною i не радiе, не може радiти, бо за спиною серед рудого хвойного настилу вирiс жовтий горбок, тiльки що висипаний його власними руками.

І так дивно тепер, наче й нiчого не вiдбулося, тiльки крiзь пам’ять пролягае неозорий простiр, такий безмежний i вiчний, як небо, а на тiй неосяжнiй площинi свiту то тут, то там зринають лiси, бори, перелiски, гаi або стае вона голим кружалом степу, яке займае весь обрiй, перетинають ii широкi рiки; свiт такий просторий, порожнiй – i лише де-не-де на тiй безлюднiй площинi виростають з-пiд землi купки дерев’яних рублених хат, до яких вони з Іваном Рюмiним пiдходили, коли ставало темно, обмацували пiдвiконня та причiлки низьких дахiв, знаходили там паляницю або й шмат вареного м’яса – iство для «льотних», як називали сибiряки втiкачiв iз каторг та заслань.

«Льотних» було чимало, усiх не нагодуеш, та декому перепадало, i тi, хто не впав, знеможений голодом, хто не наткнувся на етапнi валки, якi тягнулися iз зауральського свiту в сибiрську безвiсть, тi йшли далi, ночуючи пiд голим небом, у повiтках, у самотнiх мисливських сторожках, переправлялися через бурхливi рiки на плотах, тижнями й мiсяцями йшли без надii, але й у цiй ходьбi був найбiльший смисл iснування – свобода.

На початку осенi втiкачi опинилися пiд Берестечком, i Йосип упiзнав пляшiвськi болота, де вiдбулася бiльше року тому остання битва за Польщу.

Іван Рюмiн, вихудлий, сухотний, вже й не кашляючи, а тiльки хрипло схлипуючи, осiв на землю – легкий, зношений, виссаний комарами, висушений спеками, продутий наскрiзь, мов мiшковина, холодними вiтрами.

– Не побачу твоеi Галичини, – проказав задихаючись. – Судилося вмерти менi на росiйському боцi… за Росiю…

Набитий м’язами i ковальською невичерпною силою, Йосип узяв Івана на руки, мов дитину, i, благаючи всiх богiв свiту, щоб допомогли йому перелити свою мiць у виснажене тiло побратима, нiс його, поки той не згас.

Безутiшно заплакав, узяв сокиру, якою вони рубали дерева в тайзi для вогнищ, збивали плоти на переправах, вбивали диких кабанiв, викопав нею глибоку яму пiд сосною, вклав побратима i насипав могилку – на пограниччi двох iмперiй. Довго сидiв бiля неi, прощаючись з товаришем, який вивiв його з сибiрських просторiв на рiдну землю, а сам у чужу не встиг увiйти.

Селище Асiно за Об’ю, де конвойнi залишили полонених польських повстанцiв напризволяще, було тепер неймовiрно далеко; як там маються колишнi жовнiри i пiдофiцери – галицькi, волинськi, пiдгалянськi, мазовецькi хлопцi, яких Йосип, сам не хотячи того, покинув?

Дотяглися до Асiно пiд весну, почали будувати бараки. Одного разу, вiдiйшовши з сокирою в лiс за матерiалом, Йосип побачив людину з шанькою за плечима: чоловiк стояв за ялиною, сторожко позираючи на рубача, готовий чкурнути у нетрi. Що це за волокита – розбiйник? Йосип стиснув у долонi держак сокири, з острахом придивляючись до худорбного чоловiка, i помiтив, що до неi – до сокири – прикипiли очi незнайомця. Сторожкий погляд чоловiка врештi зм’як, вiн вийшов iз-за ялини i попросив:

– Вiддай менi сокиру…

– Хто ти?

– Льотний…

– Який – льотний?

– З рудникiв. Нерчинськ чув?

– Не чув… Куди йдеш?

– Втiкаю.

– Втiкаеш?! – Йосип аж руки розвiв: кiлька мiсяцiв, через усю зиму йшли вони сюди етапами, у цю глибiнь бездонного свiту, звiдки нiхто й нiколи не може вернутися, а вiн утiкае? Куди?

– Я втiк з каторги, – пiдiйшов ближче чоловiк. – На менi арештантський одяг, а ти ще у вiйськовому. Поляк? Як – нi, бачу, що поляк. Ти з тих, варшавських?

– З тих…

– Я теж був вiйськовий. Мене шiсть рокiв тому пригнали сюди – прямо з Сенатськоi площi… Не чув? Дай закурити. Не куриш?.. Про декабристiв чув?

– Чув. Як не чув… Але куди втiкаеш? Куди можеш втекти?

– Ех, поляку, поляку… Я на волi. Ти розумiеш – я йду. Головне iти i бути вiльним. Доки йдеться… Дай сокиру, ти собi дiстанеш iншу, а менi без неi нiяк не можна.

Йосип стояв понурившись, не простягав сокири, втiкач сплюнув i повернувся, щоб iти собi, та Йосип зупинив його.

– Постiй… А коли я з тобою?

Очi втiкача зблиснули радiстю. Вiн пiдiйшов до Йосипа, хотiв його обняти, та, мабуть, через те, що був удвое тонший, нiж непомiрно кремезний коваль, зупинився й прошепотiв гаряче:

– Побратимами будемо – на життя i смерть.

Було життя, порiвну дiлене, порiвну страждане, порiвну пронадiяне – i ось до одного прийшла смерть. На жовтий горбок тихо спадае коричневе лушпиння з сосновоi шишки…

Йосип зрубав берiзку, зв’язав лiщиновим ликом перехрестя, втикнув його в могилку i подався через кордон, крiзь лiс – нестерпно самотнiй.

Вийшов з лiсу на стернисте поле, за полем удалинi темнiла смуга бору, попiд який, завертаючи пiвколом, голубiла стрiчка рiки. Йосип упiзнав – Стир. Це було тут.

А ще було до того…

Пан Курковський довiз дев’ятьох академiкiв, а з ними Йосипа й Сухоровського, до Белза, взяв своiх дванадцять ринських, втiшений завернув сани, прицмокнув на коней i зник у бiлiй непроглядi. Август Бельовський пiшов попереду, усi десять чоловiк – за ним, вони звернули з гостинця в лiс, виминаючи прикордонну заставу Белзького циркулу.

Вiяла заметiль, у вранiшньому сутiнку не було видно й за пару сажнiв, свистiв вiтер, заглушуючи кроки, а на свiтанку вони опинилися на польськiй землi.

По дорозi на Замостя набралося перебiжчикiв кiлька сотень, вiд Замостя вирушила до Варшави санна валка, добровольцi спiвали, вигукували, а Йосип почував себе чужо, невiдступно тримався Сухоровського. У столицi, поки доiхали до штабу Надвiслянськоi легii, до якоi записували галичан, терпiли глузи вiд варшав’ян: вони зупинялися на вулицях i, замiсть вiтати добровольцiв, кидали в них кульками снiгу, вигукуючи:

– Галiлея! Галiлея!

Академiки сприймали цi жарти спокiйно, вiдгризалися, а Йосип щулився, i Сухоровський мiнився з лютi – два силачi почали почувати себе тут безсилими.

Йосип сказав до Мiхала:

– Я б вернувся…

– Тепер мовчи, дурню, – гарикнув Сухоровський. – Хто намовив?

Та невзабарi стали пiд команду, почалася для всiх однакова муштра, i всi зрiвнялися. Сухоровському дали чин поручика – що то значить бути вченим! Мiхал здавався ще вищим в уланськiй конфедератцi з бiлим орлом над дашком, мундир з кармазиновими вилогами лежав мов на нього шитий; обидва потрапили в один кавалерiйський швадрон, де Йосиповi припала служба, для якоi вiн вродився: став швадронним ковалем.

У складi п’ятитисячного корпусу генерала Дверницького одинадцять львiвських добровольцiв пройшли з боями через Сточко, Пулави, Нове Село й опинилися на Волинi.

Настала весна. Дверницький розсилав вiдозви, листiвки i прокламацii, закликаючи волинян до повстання, та нiхто за зброю не брався, селянам замало було манливого слова «свобода», вони хотiли ще знати, в чому вона полягатиме, але iм нiчого не говорили й не обiцяли, волиняки вiдсиджувалися дома, а Дверницький обзивав iх уродженими рабами.

Ходила чутка, що з Подiлля на Волинь пробиваеться зi своiм загоном Устим Кармелюк, але не дiйшов – ватажка спiймали i заслали в Сибiр, а загiн розбрiвся. У Надвiслянськiй легii поляки почали вороже ставитися до русинiв, дражнили iх гайдамаками; потiм стало вiдомо, що Ревуха зiбрав усього двiстi новоспечених козакiв, яких розбили пiд Дашевом, а сам емiр пропав; пiснi Тимка Падури було заборонено спiвати; Сухоровський з Йосипом ще бiльше трималися один одного, до свого русинського походження вже й не признавалися, а офiцери косо дивилися на ту дружбу поручика з простим жовнiром.

Мiхал бурчав на Йосипа: попався на гачок панських брехень i його потягнув за собою. Фельдмаршал Дибiч йде зi стоп’ятдесятитисячною армiею на Варшаву, а магнати Чарторийськi i Радзiвiлли жеруться за берло «начельного вудза»; единого, хто хотiв проголосити Польщу республiкою, – Йоахiма Лелевеля – усунули вiд керiвництва.

«Не за вашу i нашу свободу, а за шляхетську волю воюемо, Йосипе». – «Ти ж мудрiший, Мiхале, мiг був мене спам’ятати». – «Та хто мiг сподiватися, що вченого революцiонiста пани вiдтиснуть?» – «А я звiдки мав знати?»

У квiтнi Дверницький став над Стиром недалеко Берестечка – проти втричi бiльшого корпусу росiйського генерала Ридiгера. Зляканий польський генерал видав прокламацiю про лiквiдацiю крiпацтва. Потекли тодi до Дверницького волинськi хлопцi – рекрутованi i ще не забранi до царського вiйська, загорiлися жадобою битв вмундированi польськi селяни з Мазовша i Пiдгалля. Змiвши корпус Ридiгера, Дверницький перейшов Стир, маршируючи на Кременець, а до Берестечка послав залогу – кавалерiйський полк пiд командою капiтана Бельовського.

У Берестечку повстанцi розкульбачили коней, почалася пиятика. Йосип пiдковував румакiв у своему швадронi та все придивлявся до Сухоровського, який у нього настрiй, щоб миттю собi такий самий перейняти, – Мiхал був веселий. Тiльки Август Бельовський не знав спокою – надто довго не приходили вiстки iз-за Стиру, а чей вiйна не закiнчилася. Посилав гiнцiв до генерала, вони не поверталися, а одного ранку царськi драгуни обступили з пiвночi пiвколом мiстечко.

Цiлий день оборонявся полк Бельовського, платячи за кожен будинок десятками уланiв, у мiстi розривалися гранати, горiли доми, на оборонцiв безустанно сипався град куль, а надвечiр зi Пляшови, куди був ще вихiд, прискакав на змиленому конi якийсь улан i подав Бельовському записку без пiдпису: «Зусилля вашi марнi, переходьте австрiйський кордон, генерал Дверницький склав зброю австрiйцям пiд Сморжевом».

Безладно вiдступали вниз по течii Стиру, в головах не вкладалося: чому переможний i добре озброений корпус раптом скапiтулював, та вiдступати мусили – царська драгунiя йшла за полком Бельовського по п’ятах аж до кордону.

І тут сталося найстрашнiше. Гренадери австрiйськоi прикордонноi застави впускали на свою територiю тiльки офiцерiв, а жовнiрiв стягали з коней i плазом шабель гнали на росiйський бiк. Хто впирався, того звалювали на землю i тягнули за ноги; Йосип вхопився руками за кущ лозини, кiлька гренадерiв не могли вiдiрвати вiд неi коваля, врештi кущ вирвався з землi iз коренем, Йосип закричав: «Мiхале, Мiхале!»; Сухоровський бачив ту розправу, вiн гатив австрiйцiв кулаками по головах, його били в спину прикладами карабiнiв, штовхали, скручували назад руки…

Незабаром конвойованi польськi офiцери зникли у верболозах, а тодi з росiйського боку прискакали драгуни i, вiддавши честь гренадерам, забрали рядових у полон.

«Мiхале, Мiхале, що я буду без тебе робити!» – ридав Йосип, мов дитина.

Все це вiдбувалося тут, на цiй залучинi бiля Стиру… Коваль перебрiв рiку i, вже не оглядаючись i не обминаючи сiл, йшов на захiд – десь там, зовсiм недалеко, лежить на горбах Львiв, а обiч мiста, пiд кайзервальдiвським узгiр’ям, збiглася докупи дрiбнохата тiсна Льоншанiвка, роздiлена надвое вузенькою крутою вуличкою Круп’ярською, що спинаеться вверх до Кайзервальду. У ii кiнцi, на самому белебнi, звiдки видно Знесiння й Чортову скалу, що визирае сiрою шапкою з Винникiвського лiсу, куриться сизим димком кузня (та де там куриться…), а на початку бiля Личакiвськоi напевно-таки гуде корчма «Пекелко», де п’ють, танцюють, грають в шахи i в карти ремiснi люди, – i серед них Мiхал Сухоровський.

Ще день-два – i Йосип побачить його, обнiме й скаже: «Ти, Мiхале, вчений, а я вченiший, ти менi розказував про декабристiв, а я знав живого. Я при ньому такий закiнчив унiверситет, в якому тобi нiколи не доведеться вчитися; нема вже Івана Рюмiна, але частину його я несу з собою, в собi, я iнший став, i ми всi станемо iншими, бо вже знаемо, за що i проти кого треба воювати».

Мiхал напевне вечорами просиджуе в «Пекелку», бо куди йому приходити, як не до панi Малгосi; Йосип завтра його зустрiне i попросить прощення за те, що виманив його проливати кров за панiв, але ж, Мiхале, там i польськi бiдарi за панiв кров проливали i волю свою вiддали, бо повiрили, що настала пора боротися за свободу. А вона, та пора, тiльки мае настати – коли виздихають тi, якi зрадили нас на пляшiвських болотах.

Я вже не познайомлю тебе з Іваном, вiн лежить пiд сосною у волинському лiсi, а менi в пам’ятi весь час бринять слова вiрша, якого вiн завжди говорив напам’ять, коли ставало дуже важко… Ти любиш вiршi, сам iх складаеш, а цього написав ув’язнений декабрист Одоевський, я самого поета не знаю, але вiрш який!

Наш скорбный труд не пропадет,
Из искры возгорится пламя,
И просвещенный наш народ
Сберется под святое знамя!

Це станеться, Мiхале, хiба мало таких iскор у моiй кузнi, а в iнших ремiсничих майстернях хiба мало, i якби з кожноi вибухло полум’я! А в тебе скiльки тих iскор у головi, ти ж такий розумний… А люду в нас! Та невже не знайдеться хоч один, хто роздуе тi iскри, i пiдуть вони шугати полум’ям помiж народом, темряву розганяти, просвiщати i збирати нас пiд святе знамено?

Кiлька днiв iшов Йосип, в думцi розмовляючи з Мiхалом, з Іваном, з собою, i врештi побачив – так, нiби нiколи не покидав цих мiсць, – винникiвську винокурню, а за нею, трохи далi, дрiбний розсип льоншанiвських хаток. Вiн зупинився, на мить прирiс до землi, а тодi рвонувся з мiсця i побiг легко й прудко, немов тi ноги не пройшли тисячi верст, немов важке ковальське тiло стало враз легким, як у бiгуна; Йосип тупотiв стежками Кайзервальду i, задиханий, знеможений, зупинився нарештi бiля своеi кузнi.

Вона була холодна й мертва, обiч перекособочилася хатка, вiдхиленi дверi звисли на однiй завiсi. Йосип заглянув досередини свого житла – звiдти тягло пусткою i цвiллю. Зайшов до кузнi: на долiвцi чорнiв горбик притоптаного вугiлля, зi стiни стирчала жердина, на якiй колись висiв ковальський мiх, за кувадлом, клiщами й молотами слiд пропав – що ж, ремiсникам потрiбен iнструмент, а по Йосиповi в «Пекелку» давно вже, мабуть, випили за упокой… Треба йти до корчми, вже вечорiе, там напевно сидить Мiхал. Мiхал мусить там бути!

Йосип зiйшов Круп’ярською вниз, дверi корчми були вiдхиленi, як i пiвтора року тому, вiн ступив на високi схiдцi, з яких не раз спускав униз пiд кущики бузку чужих зальотникiв, заглянув досередини: шинкарка Малгося, та сама – товстозада, з пiдпухлими вiд вина очима, цiдила з бочки пиво, за столиками сидiли незнайомi люди.

Коваль зайшов, став навпроти Малгосi, кивнув iй головою – так, нiби вчора тут пиячив, а нинi зайшов похмелитися, а та пiдозрiло позирала на гевала у пошарпанiй тiлогрiйцi, з якоi вилазило мiшковиння, скоса моргнула до клiентiв, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що вiн, очевидно, змiнився, i Малгося його не впiзнае.

– Малгосю, – сказав, силувано посмiхаючись, – я ж Йосип…

– А бодай тебе… – Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. – Ти звiдки тут узявся… такий…

– Та по селах ходив, на фiльварки… Там роботи до чорта… А де Мiхал?

– Який Мiхал? – Шинкарка цiдила пиво, спiдлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.

– Як – який? Таж Сухоровський…

Малгося опустила очi, вони забiгали, немов чогось шукали на шинквасi. Не пiдводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосиповi, мовлячи сухо:

– Не знаю, де вiн…

– Як ти можеш не знати, де Мiхал?

– Ти мав би вiдати, а в нас тепер нiхто нiчого не знае…

Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляе Малгося… Пiшов униз Личакiвською, йому зустрiчалися знайомi шевцi, слюсарi, муляри, пiдходив до них, нагадуючи, що вiн коваль з Круп’ярськоi. Колишнi братове-ремiсники поглядали на Йосипа сторожко i з недовiр’ям, навiть не запитували, де вiн був, а про Мiхала жоден нiчого не хотiв казати – вiднiкувались, мовляв, i не знають такого.

Що ж трапилося? А може, й не вернувся. Адже бачив Йосип, як Мiхал гамселив кулаками австрiйцiв над Стиром, могли й пристрелити…

Вийшов на Губернаторськi вали, звернув на Векслярську, зупинився: з-за рогу виiжджав запряжений двома шкап’ятами похоронний караван, Йосип упiзнав Курковського, пiдбiг до нього, той цвьохнув батогом, щоб не пiдходив: «Не видиш, холерного пана везу, йолопе!» – «Пане Курковський, я коваль Йосип з Круп’ярськоi, ваших коней кував, ви нас з Сухоровським до Белза везли… Скажiть, де Мiхал?» – «Прiч, волоцюго, не квапся до мене, встигнеш! – таки вдарив Курковський Йосипа батогом. – Мiхала йому… Я тих Мiхалiв вже й не знаю скiльки вiдвiз на Пелчинський цвинтар».

Йосип вибiг на Ринок: у кнайпi «Унтер цвайундфiрцiг» напевно стоiть у кутку Ясьо Сакрамент, де б дiвся, вiн повинен знати щось про Мiхала.

Ясьо цигикав на скрипцi, схиливши набiк голову, Йосип припав до нього, обняв. Ясьо коваля впiзнав вiдразу, довго дихав йому в шию, тулився i схлипував.

– Скажи, де Мiхал, Ясю?..

Довго стояв музика мовчки, опустивши скорботно голову, потiм приклав до плеча скрипку, притиснув ii пiдборiддям, потягнув смичком по струнах, сльози краплями бризнули з його великих сумних очей, вiн заспiвав:

Над рiкою Ебро у тихому смутку
Молода циганка спiвала…

Це була улюблена Мiхалова пiсня, але чому плаче, спiваючи ii, Ясьо Сакрамент?

– Що це значить, Ясю, чому ти спiваеш його пiсню з таким жалем? – термосив Йосип за плече скрипаля.

– У тюрмi Мiхал, – прошепотiв музика, ковтаючи сльози. – У тюрмi. Нiмчик Брейндель його запакував… той офiцер, якому Мiхал пунш в лице вилив. Щось там ще було мiж ними, я не знаю. А потiм йому про все нагадали…

Йосип безпорадно дивився на Яся, заперечливо похитував головою, ще мав крихту надii: а може, Сакрамент видумав цю iсторiю, вiн часом байкуе, бо ж – дитина, але сльози так рясно лилися з його очей, обмиваючи великi бiлки i рожеве, без заросту обличчя, що Йосип мусив повiрити.

Сказав таке, чого не мiг зрозумiти Ясьо:

– Обидва ми, Мiхале, спiзналися з росiянами, але кожен по-своему… Господи, та це ж неправда, що Брейндель з Рюмiним – родаки!

Справа Сухоровського не була аж такою тяжкою, щоб пiд час слiдства вiн мусив сидiти в одиночнiй камерi. Судовий лiкар не виявив слiдiв опiкiв на лицi у Брейнделя, i взагалi резидент не мав доказiв на те, що цей велетень у куртцi й райтках, перешитих з польського мундира, е тим самим нахабою, котрий ще взимку в кнайпi «Унтер цвайундфiрцiг» виплеснув йому в обличчя пунш. Ну, а за рукоприкладство до чужоземця, який виконуе дипломатичну службу, звичайно, кара належиться. Проте актуарiй карного суду Зайончковський готовий був крiзь пальцi дивитися на те, що Сухоровський напав на Брейнделя i побив його, – резидент давно вже набрид губернiальнiй владi своею процарською дiяльнiстю у Львовi, – та пiд час слiдства виявилися за Мiхалом iншi – давнi грiхи.

Але й вони не були смертнi. Нiхто нiколи не ловив його на грабунках, а свiдчення продажних шавронiв не пiдтверджувалися, полiцаi пiсля сутолоки бiля театру залишилися живi, а завсiдники «Пекелка» нiчого поганого про Мiхала сказати не могли, проте начальник кармелiтськоi тюрми на Галицькiй вулицi змушений був поселити неспокiйного в’язня в одиночку – на вимогу злодiiв.

Шаврони, до яких у камеру кинули Сухоровського, не могли йому простити зради, а що впоратися з ним не мали сил i при кожнiй спробi зробити «темну» колишньому отамановi хтось з напасникiв не дораховувався зубiв або лежав потiм з вивихнутою ключицею чи пом’ятими ребрами, – то почали просити начальника тюрми, щоб розлучив iх, чесних злодiiв, iз скурвисином, який так ганебно зрадив iх – почепив на себе офiцерський мундир.

Сухоровський одиночки не злякався, навiть мрiяв про неi: вiдокремлений вiд великого свiту, в якому за останнiй час пiзнав радiсть творення i хмiль битв, любов i найтяжчi розчарування, вiн дивитися не мiг на цей мiзерний i ниций свiт мiських покидькiв, йому самому не вiрилося тепер, що вiн колись лигався з людьми, в яких на думцi тiльки грошi, пияцтво в брудних корчмах i повii пiд лiхтарями, розмовляв iхнiм мерзенним жаргоном, сам валявся по борделях i обпльованих пив’ярнях, – Мiхал прагнув самотностi. І, здобувши ii пiд склепiнням тiсноi келii, в якiй колись, напевно, усамiтнювався монах-самобичувальник з ордену кармелiтiв, вiн перебирав свое прожите життя день за днем, мов пацьорки на ниточцi, i думав, що його очистило: театр, вiйна? Можливо, одне i друге, та найбiльше любов, яка прийшла до нього несподiвано i владно, – вiн повнiстю усвiдомив ii аж тут, у глухiй окремiшностi, i снилися йому тепер чистi, мов осiннi води, сни.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38575618) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Так називали вихованцiв духовноi семiнарii.




2


«Ангел Божий» – ранкова молитва.




3


«Пiд сорок другим».




4


Тут: кайданки.




5


Пiд Ульм, пiд Ульм, пiд Аустерлiц, нас б’ють у зад, а ми мовчимо, бо ми, австрiяки, маемо такий звичай, що мовчки приймаемо лупцювання (пол.).




6


Бiблiйний скиталець – Вiчний Жид, який буцiмто вiдмовив Христовi у вiдпочинку бiля свого дому, коли його вели на Голготу.




7


На аукцiонi.




8


Мертвi живуть i нiмi говорять (лат.).




9


Плебанiя – садиба, дiм греко-католицького священика.




10


Академiками називали студентiв унiверситетiв.




11


Славний поет (лат.).




12


Вивчай, хлопче, латину, зроблю тебе мосьцiпаном (макаронiчне).




13


З автографом.




14


Передiсторiя Павла Любимського розгорнута в моему романi «Журавлиний крик» (прим. автора).




15


«Отче наш»; тут: лайка.




16


Руський готель (фр.).




17


Округ; полiцейська дiльниця (пол.).




18


Бiлети.




19


Хай пан Фредро клепае вiршi, а ми його жiнку… (Пол.)




20


Розпродувач газет.




21


Пiдкоморiй, маршалок.




22


Панове, де я е? У своему королiвствi, кажете? А чи живуть тут люди? (Пол.)




23


Їдальня.




24


Наглядач навчального закладу.




25


Бо ти, Манько, дуже гарна дiвчина! (Пол.)




26


Взвод; чота.




27


Таемничий вогонь вiдчуваю, вогонь, що душу проймае (пол.).




28


Ви, обскуранти, ви, аристократи, що заслонились, мов щитом, пурпуром (пол.).




29


Жандарм.




30


Нетрi (дiал.).




31


Урядовий будинок у селi.




32


Вiйсько iде, музика грае, пан капiтан в штани накладае (пол.).




33


Милостиня.




34


Одеколон, парфуми.




35


Будинковi (пол.).




36


Русинськi студii (лат.).




37


Латинськi студii.




38


А е в ньому люди-и? (Пол.)




39


А що означае – галагiгi? (Пол.)




40


А козаки – то люди? (Пол.)




41


І вони пiдуть проти москалiв? (Пол.)




42


А будуть жити в нiй люди? (Пол.)




43


А в тiм замку е люди? (Пол.)




44


Єврейська крамничка.




45


Хай живе революцiя! (Фр.)




46


Поляки, настала пора!




47


Розчвертували нашу Польщу на три нерiвнi половини (пол., iронiчне).




48


Де я е, де? Ну, скажи менi, пане добродiю… (Пол.)




49


Ну, вип’емо за незалежнiсть! (Пол.)




50


Легка крива шабля.




51


Кому рiзками засiкли батька, кому наймилiшу дочку згвалтовано, кому вiдiбрали кохану наречену, того заклинаю, кличу по iменi: хай вийде i стане бiля мене!




52


Головний вождь.




53


Боже, збережи, Боже, захисти нашого цiсаря, нашу краiну (нiм.).




54


Зрадник! (Пол.)




55


Чи пiд скрипку тирана можеш скакати, польська молодь? Коли вiтчизна в жалобi, повiр: скакати не годиться (пол.).




56


Мiсто в Тиролi, де була найстрашнiша австрiйська тюрма для полiтичних в’язнiв.




57


Добре, добре (евр.).




58


Кiнець (нiм.).




59


Зачарована монета, яка завжди повертаеться до власника.




60


«Варшавська газета» (пол.).




61


Передмiстя Варшави.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения